Читати книгу - "У череві дракона"

Саме оце мене й утримувало від остаточного вироку. Ми довго брели по кривавих дорогах війни, дуже довго! І цілком можливо, що Юрко встиг спокутувати свою провину. Бо те, що я про нього знала, сталося в перший рік. Але ж як він познайомився з Петром Івановичем? Що їх поєднувало?..

Мені здавалося, що про духовну спорідненість тут не йшлося. Попри всі вади Юрій був надзвичайно освіченою людиною. Перед ним почуваєш себе так, ніби ти ніколи нічого не вивчав. Він володіє феноменальною пам’яттю. Колись у Кінешмі, під час війни, Юрій у колі акторів, побившись об заклад, почав напам’ять читати «Фауста». Читав мало не до ранку. Міг би читати й далі, та всі поспішали на службу. Парі, звичайно, він виграв…

— Софіє Кирилівно! Юрію Тихоновичу! — защебетала господиня. — Сідайте до столу.

Я ще раз оглянула стіл та гостей. Усі вони почувалися так, ніби змалку звикли до царських делікатесів. Окрім мене та Юрія, тут були тільки родичі Куликів. Вгодовані, самовпевнені, вони трохи ніяковіли, але не переді мною, звичайно, а перед Юрієм. Це була людина досить відома — кандидат економічних наук, постійний автор столичних часописів. Що ж, писати він умів. Дивно, що й досі не став професором. А проте ось уже понад рік, як Юрій Тихонович Смоковський здобув посаду третього секретаря обкому.

Чому все ж таки вони мене не бояться? Ні, це обурливо! Невже Кулики певні, що я не розповім Миколі Олександровичу? Потім я подумала: Кулик уміє ховати кінці в воду. На сусідній базі є відомчий буфет, у якому інколи продаються оці делікатеси. Дивись, іще й квитанції приготував: 100 гр. кетової ікри, 200 гр. балика, 2 бляшанки крабів. Доведи потім, що тут цього добра було значно більше! Хіба ж ти важила?..

Я дуже люблю краби. Під час війни їх видавали в рахунок так званого сухого пайка. Люблю, що там казати! Черговий лікар мусить брати пробу на санаторній кухні. Інколи на закуску хворим видається трохи крабів. Отож я, мов дитина, часом ловлю себе на тім, що мені хочеться попросити ще… А тут — бери їж, скільки душа бажає!

Та навіть краби у цій хаті мене не вабили. Ми якось уже звикли до того, що за їжу нікому не слід дякувати. Предки наші щодня дякували Богові. Це ж не заправка машини пальним — це акт не лише фізичний, але й моральний. Тут споживається те, що колись було живим. А ми його змертвили. І треба справді володіти високим духовним правом, щоб, позбавивши життя якісь витворені природою організми, ти міг задовольнити свій власний. Усі ці істоти тепер беззахисні перед людиною. Але хто ж ти є сама, земна людино? Якщо ти володієш якоюсь великою метою, то природа вибачить тобі оцю згубну жорстокість. А якщо твоя мета полягає лише в тім, щоб наповнити власний шлунок — що ж тоді? Тоді просто всі здобутки наших рук — зброю, потужні машини — слід бачити лише як засоби в боротьбі за існування. Щось дике, тваринне… Жахливо!

Чи варто доводити, що насправді я була значно кращої думки про людство? Та все ж в отакі хвилини мимоволі тебе огортає смуток. Тягнемося до високого добробуту, але заради чого? Ось він, високий добробут. Та яка від нього радість? Щоправда, тут він крадений. А якби навіть не крадений, то хіба ж мені легше було б дивитися на оцих селянських дітей, що почали наслідувати гірші риси провінційного панства?

Сковорода відчував себе щасливим без оцих делікатесів. Спіноза відсудив велику спадщину, а потім, утвердивши своє право на неї, зрікся на користь сестри, яка з ним позивалася. Сам же заробляв на хліб важким ремеслом гранувальника алмазів. І був безмірно щасливий.

Петро Іванович, взявши мене за лікоть, повів у сусідню кімнату. Заговорив солодко, вкрадливо — майже так само, як Макариха.

— Ви не хвилюйтеся. У нас із Юрієм Тихоновичем є спільний знайомий. Ми з ним уже розмовляли.

— Хто це? — дивлячись йому у вічі, підозріливо запитала я.

— Ну, це не має значення. Треба, щоб ви повірили. Я знав, що мені ви не повірите. Через те й умовив Юрія Тихоновича…

З болем подумала: невже Юрко розповідав цій людині про наші взаємини? Це було давно, дуже давно. Але ж навіть оте давнє не хотілося виказувати Куликові. Щоправда, тут ховатися ні з чим: Юрко був моїм першим чоловіком. Недовго — кілька місяців. І все ж він був перший! Для жінки це багато важить.

У цей час до кімнати зайшов Юрій. Петро Іванович багатозначно посміхнувся і зник за дверима. Юрій присунув стільця, взяв мене за руку.

— Давай поговоримо, Соню. Я приїхав сюди заради тебе. Треба ж колись поговорити. Скажи відверто: ти ніколи не шкодувала, що в нас так склалося?..

— Ні, Юрію. Не шкодувала.

— А я завжди шкодував. Ну, та не в цьому справа… Ти мені казала, що Сергій… Що ви його усиновили. Це правда?..

— Чому ти про це питаєш?

— Тому, що ти дуже горда. Могла й не сказати правди.

Мені ніколи не спадало на думку, що в Юрія може з’явитися отака дивна підозра. І все ж це було приємно. В ньому промовляла щирість людська, батьківська заклопотаність — той душевний порух, який облагороджує кожну людину.

— Ну що ти! — усміхнулась я, не ховаючи вдячності. — Сергій на два роки старший від… Від тієї дитини, яка могла в нас бути.

Він з полегшенням зітхнув.

— Можливо. Але в такому віці два роки… Їх можна й не помітити.

— Хіба ти його бачив?

Юрій відповів не