Читати книгу - "Містер Мерседес"

— Хто це, любий?

— Мій малий хлопчик, — каже Брейді з калічною усмішкою. — Він загинув у

автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… — Він показує на

своє крісло. — Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх

новий альбом. А тепер зможе.

Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.

— Мені дуже жаль через вашу втрату.

— Дякую вам, мем, — відповідає Брейді, думаючи: «От тупа пизда».

— Рушайте просто вперед, сер, а потім завернете праворуч. Там, в центрі

залу, побачите два проходи для інвалідів. Звідти чудово все видно. Якщо

вам потрібна допомога, щоб спустися по пандусу — він доволі крутий, —

покличте когось із провідників з жовтою пов’язкою на руці.

— Я впораюсь, — каже Брейді, усміхаючись їй. — На цій тачечці чудові

гальма.

— Щасти вам. Приємного вам концерту.

— Дякую вам, мем, я впевнений, що так і буде. І Френкі буде приємно

також.

Брейді котиться до головного входу в зал. Позаду, на перевірочному

пункті, Ларрі Віндом — відомий своїм колегам у поліції, як Товчи-Тузай —

відпускає молодика, котрий раптом вирішив сходити на концерт з квитком

своєї малої сестрички, яка злягла з мононуклеозом. Той і зблизька не

схожий на гада, фото якого йому надіслав Ходжес.

Аудиторія тут стадіонного типу, що радує Брейді. Чашоподібна форма

посилить силу вибуху. Він уявляє, як з пакетів, приліплених у нього під

сидінням, віялом розлітаються підшипникові кульки.

«Якщо пощастить, — думає Брейді, — то він дістане й гурт, разом з

половиною аудиторії».

З аудіобоксів угорі грає поп-музика, але дівчатка, які забивають проходи

й уже розсаджуються по сидіннях, заглушають її своїми юними, пристрасними

голосами. По натовпу туди й сюди гуляють промені прожекторів. Літають

тарілочки-фризбі. Пара величезних пляжних м’ячів підскакують над

головами. Єдине, що дивує Брейді, це повна відсутність на сцені чортового

колеса та всього того дорожнього лайна. Навіщо вони все те завантажували

сюди, якщо не збиралися його використовувати?

Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на

місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить

допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник

вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб

допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з

ногами-патичками.

Вона, усміхнена, обертається до нього.

— Правда, це так хвилююче?

Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:

«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».

30

Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона

колись пішла — то були «Темпси» — і як Боббі Вілсон поцілував її просто

посеред «Моєї дівчини»[342]. Дуже романтично.

Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.

— Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках,

— показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла

було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.

— Я його бачу, Барб, але це не ввічливо — так роздивлятися.

— Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.

Таня усміхається до дочки.

— Я в цьому впевнена, любонько.

— Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.

Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала

на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні

цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають.

Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити

чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й

відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той

поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.

Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.

31

— Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, — вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в

лоба.

Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один — там нічого особливого —

і перейшла до Номера Два.

Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено

винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин»

та «Службового обов’язку»[343].

— Що?

— Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, — каже вона. — Це мене надихає. Це жахливо, я це

розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.

Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран

заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні

картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями

захоплювався в «Адамі» або в «Пікантних ніжках» ще наприкінці

п’ятдесятих[344]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора

Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому

комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і

бюстгальтері.

— Боже мій, це ж його мати, — промовляє Джером. За обличчям хлопця можна

було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. — А ще виглядає

на те, ніби вона тут позує.

Ходжесу теж так здається.

— А то, — каже Холлі, — Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час

трете собі плече, містере Ходжес?

— М’яз потягнув, — відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо

цього.

Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото

матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього

комп’ютера.

— Ого, — гукає він. — Погляньте-но сюди, Білле.

У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка

«Блакитної Парасольки».

— Відкрий, — каже Ходжес.

Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся

стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки»

відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.

Джером сідає до Номера Три.

— Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне

саме цей.

Холлі приєднується до Джерома.

— Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи — так він може

прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз» чи ще десь.

Ходжес показує на файл, позначений 2009.

— Нумо, подивимося, що тут таке.

Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його

відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у

квітні 2009 року.

— Цей гівнюк збирав вирізки з газет, — каже Ходжес.