Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Все, що відбувалось надалі, здавалось Златі абсолютно нереальним.

Вони пішли по коридору за медсестрою, котра довела їх до кабінету. Двері відчинились і перед ними постала світла простора кімната, з такими ж світлими меблями і двома великими вікнами з вертикальними жалюзі білого кольору.

У кімнаті знаходилось п’ять чоловіків різного віку, погляди котрих миттєво направились і приклеїлися до дівчини, як тільки вона з’явилась у прочинених дверях.

Від такої уваги Злата заклякла на місці. Артур обережно скеровував її всередину, спочатку взявши за плечі, потім обхопив її за талію й повів за собою. Всі привіталися, вона лише кивала, боячись підвести очі на будь-кого в цій кімнаті.

Сіли на канапу, Артур обійняв її так само зі спини, але її серце все одно калатало від страху і напруги. З іншого боку несподівано присіла Ліза, яка теж зайшла за ними в кабінет, і взяла Злату за руку.

— Лізо, радий і тебе бачити, — привітався невисокий сивий чоловік років так п'ятдесяти на вигляд.

— Я теж рада вас бачити, Якове Павловичу.

— Ти вирішила підтримати подругу?

— Так, я ж бо знаю, як у вас тут бувати, — Ліза кивнула й усміхнулась. — Не дуже приємно, коли тебе розглядають, як чужорідну форму життя.

Лікар засміявся.

Саме так почувала себе Злата: чужорідна форма життя. І це тисло їй горло, вона не могла сказати ні слова. Майже на всі запитання відповідав Артур. Її попросили роздягнутися, і тремтячими пальцями вона почала розстібати ґудзики своєї сукні-туніки.

Не виходило. Перший ґудзик ніяк не піддавався, тоді Артур прийшов на допомогу і, розстебнувши весь ряд, відійшов. Злата, соромлячись, зняла туніку з себе, залишившись у білизні. Було дуже ніяково знаходитися майже голою в присутності стількох чоловіків, і вона дуже боялася, що доведеться знімати ще щось.

Білизна була непрозорою, Артур спеціально купив саме таку. Він знав, що їй доведеться роздягатися ОТАК, і тому мережива та сіточки виключив одразу для походу на такий “захід.”

Лікарі ходили довкола Злати, роздивлялися, торкались і перемовлялися між собою незрозумілими фразами, розсипаючи терміни довкола неї, як конфетті.

Щось занотовували в записники. Звісно, ніхто з присутніх тут лікарів не прийшов сюди безкоштовно, заради науки… Їм всім платить Артур. Злата дуже хотіла змінитися, але слухаючи розмови пластичних хірургів, боялася думати про ціну цих змін.

Один з лікарів, смаглявий чоловік років сорока, уважно оглянув її ліве вухо, точніше, ту його верхню частину, що лишилась. Як вона пам'ятала — він приїхав з Ізраїля і погодився оглянути її.

Чужорідна форма життя...

— Його можна відновити? — несміливо запитала Злата. Єдине, що запитала вона за весь огляд.

— Можна, — чоловік усміхнувся, — це займе трохи часу, але його відновлення цілком можливе. Буде знову гарненьке миле вушко.

Вона недовірливо поглянула на нього. Хіба ж таке взагалі можливо? Але він, бачачи її погляд, додав:

— Вухо відновити буде легше, ніж я спочатку собі уявляв клінічну картину. Є куди вживити ендоекспандер. Такий ніби мішечок, який вживлять під шкіру. Потім в нього будуть вколювати фізрозчин. Він розтягне шкіру. Коли розтягнення досягне потрібного розміру, ендоекспандер дістається і формується мочка вуха. Все буде добре. А коли все загоїться, можна буде носити сережки, — він закивав головою і відійшов вбік, даючи змогу іншому лікарю оглянути її шию.

Злата перевела погляд на Артура, той сидів на канапі, склавши руки у замок і усміхався їй самими очима, весь його вигляд ніби говорив: “От бачиш”.

Після огляду лікарі сказали, що їм потрібно порадитись, і пішли до сусідньої кімнати. Злата почала одягатися, Артур допоміг їй застебнути ґудзики туніки, бо її руки все ще тремтіли. Застебнувши останній ґудзик, пригорнув до себе.

— Все буде добре.

— Він сказав, що у мене буде ціле вухо…

— І не лише вухо, Сонечку. От побачиш, все в нас вийде.

— Артуре… скільки це буде коштувати?

— Не думай про гроші, домовилися? Це мій клопіт.

Злата кивнула, але думати не перестала. Він вчора витратив на неї купу грошей… знову. Чи вистачить на все те, що будуть робити в клініці?

Людмила чекала в холі і, побачивши їх, піднялась назустріч.

— Що сказали? — поцікавилась вона.

— Пішли радитися, — відповіла Ліза. — Пропоную випити кави.

Від кави і чаю Злата знову відмовилася. Очікування вердикту лякало її не менше, ніж сам огляд. Вона ходила по холу туди і назад, заламуючи пальці. Артур і Ліза пішли таки по каву.

— Я бачу в Злати на пальці гарна така гайка з’явилась.

— Вона прийняла мою пропозицію, — Артур натиснув на кнопку автомата.

— Коли весілля?

— Не знаю. Дай закінчити справи в цій клініці.

— Гроші є? Після гайки щось лишилося? — Ліза посміхнулась.

— Не хвилюйся, я пропетляю.

— Та я не хвилююсь. Знайшов, з ким її лишити?