Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

* * *

Ця історія оповість про Латіфа-аґу і його друга Сулеймана, а діялося все невідь-якого року, перед однією з воєн, яких тут було стільки, що кожному зі слухачів історії вільно уявити яку завгодно з них. Але найкраще — ту, якої насправді не було, бо так буде менше мертвих голів, а історія не втратить сенсу, заради якого оповідається.

Обоє сіли верхи на своїх коней задовго перед тим, як історія почалась. Легко здогадатися, що першим, на самому світанку одного дня, у сідло свого білого коня скочив Сулейман, і тільки під полудень за ним рушив Латіф-аґа. Сулейманів страх був старий, натомість Латіфа-аґу він вразив, щойно той повернувся спиною до рідного порога. Доти він усе казав батькові: «Не поїду!». А батько просив його: «Їдь! Якщо не знаєш навіщо, дізнаєшся, щойно вирушиш».

Так і сталося: щойно рідний дім зник з очей, Латіф-аґа відчув страх. Здригання кінських крижів, дихання гарної тварини за інших обставин додавали вершникові сили, а тепер йому марилося, що кінь теж боїться. Сопе так, ніби має дух випустити, тремтить, мовби відчуває ножа під шиєю, біжить, як біжать лише ті, кому невідомо, куди ноги їх принесуть. Що більше віддалявся від батькових очей і дому, який уже не був його домом, то більше Латіф-аґа боявся. Усе квапив коня, а коли кінь пускався вчвал, Латіфу-азі він знову здавався повільним. Добрий був у нього кінь, кращий за всіх, нам відомих. Такий був добрий, що дивом дивував би кожного, хто хоч трохи на конях знається. Латіф-аґа найкраще знався на конях, та його найкращий кінь йому за диво не був. Здавався повільним і тоді, коли летів значно швидше від своєї кінської природи. Повз, ніби равлик по білому надгробку раннього літа.

«Яка страшна туга охопила мого пана», — думав кінь Латіфа-аґи. Під його гривою не вміщувалася думка, що Латіф-аґа боїться. Як же людині боятися, коли вона не зможе зіп’ятися на задні ноги й заіржати, побачивши перед собою вовка?

Сулейман свого білого коня не гнав і в половину його справжньої снаги. А міг і той кінь багато, адже був другий у кінському світі — одразу після вороного Латіфа-аґи. Та Сулейман розраховував, що білому коневі доведеться його далеко нести, далі, ніж вони будь-коли бували, так далеко, що й уявити годі. Тому годиться поберегти сили. Поволі собі через землю боснійську. На схід чи на захід — залежить, з якого боку дивитися і чи спрямовувати погляд за течією всіх великих річок, чи дивитися знизу вгору, до витоків. Та це справа стороннього глядача, а не Сулеймана і не Сулейманового коня. Тож хай глядач той і думає, на схід чи на захід мандрують чоловік і його кінь.

На курній дорозі рись білого коня звучала так, наче кремезний чоловік б’є себе в груди. Але не воїн, що вихваляється геройством, а розпачливий батько, в якого померла дитина. Земля стугоніла під копитами білого коня. Добре, що в неї нема серця, бо інакше воно б уже сто разів розірвалося від того тужливого звуку. А що коней у Боснії багато — шляхетських, а ще більше бідняцьких, і більшість із них долає шлях кроком чи риссю, а галопу не чули від славетних Байрамів і великих битв, — то серце землі щодня сотні й сотні разів розривалося б. Бог не дав землі серця через те, що земля не зганьбилася, не згрішила, тож нема за що так її карати.

Пускає Сулейман свого білого коня тихою риссю і не думає про Латіфа-аґу, який ще далеко позаду, від чийого глухого галопу спадає роса зі сливового листя й просочує землю, з якої дика трава проросте. Такий рік, що ніхто не сіятиме, не садитиме, тільки під росою, збитою втікачами, проростатиме зілля, якого довго тут не було. Чи й ніколи його не було такого. Проростатиме трава, якої Бог не створював, творячи світ, вона виникла значно пізніше, коли світ повстав проти Його волі.

Сулейманів білий кінь відчуває, як помалу нагрівається тіло вершника. Коли той щойно скочив у сідло, був крижаний, тварина аж здивувалася, що людина може бути такою холодною. Холоднішою за мішок солі, що його котрийсь-то кінський предок носив на спині із солеварень у Стоні до міста Врандука; відтак з покоління в покоління передавалося те відчуття холоду, щоб аж до білого Сулейманового жеребця дійшло знання, буцім нема у світі нічого холоднішого за мішок солі. Не знав білий кінь, що зробило чоловіка крижанішим за сіль, бо коням невідомий людський страх, та якщо життя триватиме і трапиться нагода, і там, куди вони приїдуть, знайдеться кобила для білого коня, і якщо та кобила народить здорове лошатко, і воно виросте в коня, що знайде й собі кобилу, яка понесе, і нове лоша ростиме й виросте у коня, який знайде свою кобилу… отак до часу тих, для кого ця історія оповідається, передаватиметься між кіньми відчуття Сулейманового смертного холоду, його крижаного тіла, що саме по собі здаватиметься смішним, бо чужий страх завжди смішний.

Перш ніж вороний кінь Латіфа-аґи наздожене Сулейманового білого коня, вершники мають іще час поміркувати про те, що лишили позаду. Латіф-аґа залишає маєтність, яку його прапрадід передав прадідові, прадід — дідові, а дід — батькові Латіфа-аґи. Маєток ріс, бо така його природа. Рости, щоб одного прекрасного дня пропасти. Такий день прийшов із Латіфом-аґою, і тепер він думає про свої поля і пасовища, про комори й пшеницю в них, про пахолків, що вже не перевертатимуть зерна, тож усе воно зогниє, про будинки в місті й за його межами, і про будинки, які тільки могли б вирости, але вже тепер ніколи. Думає Латіф-аґа про все, що в попередні роки пропадало, пригадує, як переймався, коли погано родили сливи, як від горя подер на собі сорочку, коли згорів його будинок у Лакташах, і як побивався, коли вівці почали падати одна за одною. Думає Латіф-аґа про все, чим додавав собі гіркоти в житті, і страх його тепер дуже вчасний, бо нема більше за що боятися — тільки за життя.

А Сулейман, ех, Сулейман, як завжди, хотів би пригадати, як усе це почалося. Намагається відшукати в