Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Так, химерність життя на цій землі дуже пригнічує.

— Ти завжди кажеш «на цій землі». Від цього в мене мороз по спині. Цей старий професор Шельдт, батько твоєї лялечки Доріс, напхав тобі голову своїми уявленнями про езотеричні вищі світи, і коли ти говориш мені про це, я відчуваю, що ми обоє втрачаємо глузд: знання, що не потребує мозку, слухання, що не потребує вух, бачення без очей, душа покидає тіло під час сну. Ти віриш у все це?

— Я сприймаю це досить серйозно і вважаю вартим дослідження. Щодо душі, яка покидає тіло, коли ми спимо, то моя мама беззастережно в це вірила. Вона мені так казала, коли я був дитиною. І я не вбачаю в цьому нічого дивного. Лише моя раціональна голова це заперечує. Але я відчуваю, що моя мама мала слушність. Це не може зробити з мене дивака, бо я вже й так дивак. Люди, такі ж винахідливі й такі ж сповнені бажань, як і я, а також ті чудесні люди, які були кращі за мене, вже зустрілися зі смертю. А що таке ця смерть? Знову ж таки, nessuno sa. Але незнання смерті нас знищує. І це те поле глуму, на якому я, за словами Гумбольдта, й досі гарую. Жодна поважна людина не відмовиться вділити свій час, присвятити свій розум і душу цьому питанню питань. Смерть тепер не зазнає жодних серйозних викликів із боку науки, чи філософії, чи релігії, чи мистецтва…

— То ти вважаєш, що божевільні теорії — найкращий вихід?

Я пробурмотів щось сам до себе, бо вона вже чула раніше цю цитату Семюела Даніела[264], і її приклад з музúкою, який грає на мандоліні, стримав мене від того, щоб повторити її вголос. А цитата була така: «Поки боязке знання стоїть, розмірковуючи, зухвале незнання вже виконало справу». На мою думку, життя на цій землі було б для нас чимсь зовсім іншим, якби тільки ми навчилися його розуміти. Але, не знаючи, ми доходимо до відчаю. У мене весь час розривається серце, і я вже не можу цього витримувати.

Рената сказала:

— Справді, чого я цим переймаюся? Поклоніння, якщо хочеш, притаманне всім американцям, воно засадниче. От лише, щойно ти розплющуєш очі, в них з’являється якийсь сумно-безумний блиск. Це складене слово — «сумно-безумний». Між іншим, мені сподобалося, коли Гумбольдт назвав тебе багатообіцяючим дурником. Мені дуже це сподобалося.

А мені подобалася Ренатина веселість. Різкість і щирість були безмежно кращі за її любовно-шанобливі репліки. На них я ніколи не купувався — ніколи. Але та веселість, з якою вона накладала на грінку ікру та покришене яйце з цибулею, дарувала мені дивовижну, вишукану втіху.

— От тільки, — вела далі вона, — тобі слід припинити щебетати, як десятилітнє дівча. Погляньмо тверезо на цей Гумбольдтів твір. Він вважав, що залишає тобі цінну власність. Бідолаха. Яка маячня! Хто купить таку історію? Що в ній такого? Все слід повторити двічі, спершу з дівкою, потім із жінкою. Публіка здуріла би. Режисери намагаються перевершити «Бонні і Клайда», «Французького зв’язкового», «Хрещеного батька». Вбивство на колії надземки. Оголені коханці, які гойдаються вгору-вниз, коли кулі прошивають їхні тіла. Жевжики на масажних столах, яким кулі проходять прямісінько крізь окуляри, — безжальна, цілком добродушна Рената сміялася й попивала Пюі-Фюіссе, знаючи, що я милуюся її шиєю з жіночною тендітністю білих складочок на ній (тут завіса Майї була така ж яскрава, як завжди). — Що, Чарльзе, хіба не так? А як із цим може змагатися Гумбольдт? Він мріяв зачарувати публіку. Але й тобі це не вдалося. Без твого режисера «Тренк» ніколи би не мав великих касових зборів. Ти сам мені казав. Скільки ти отримав за права на екранізацію «Тренка»?

— Загальна сума становила триста тисяч. Продюсер узяв собі половину, агент узяв десять відсотків, уряд загарбав шістдесят відсотків від того, що залишилося, а п’ятдесят тисяч я вклав у будинок у Кенвуді, який тепер належить Деніз, — лице Ренати, коли я називав цифри та відсотки, було напрочуд спокійне. — Ось так сходить нінащо мій комерційний успіх, — сказав я. — І я б ніколи не досяг його самотужки, я згоден. Це все Гарольд Лемптон і Керміт Блумґартен. Що ж до Гумбольдта, то він не перший, хто пішов на дно, намагаючись поєднати світський успіх із поетичною чесністю, знищений поетичним вогнем, як казав Свіфт, і внаслідок цього непридатний для Церкви, Права чи Держави. Але він думав про мене, Ренато. Його сценарій відображав його бачення мене — дурість, заплутаність, любляче серце, щось на кшталт розхлябаного генія, певна вишуканість конструкції. Його спадок — це водночас його сповнений любові погляд на мене. І він постарався на славу. Це його дар любові…

— Чарлі, поглянь, тобі несуть телефон, — сказала Рената. — Оце так-так!

— Це ви пан Сітрин? — запитав офіціант.

— Так.

Він під’єднав апарат, і я розмовляв із Чикаґо. Дзвінок був від Алека Шатмара.

— Чарлі, ти у Дубовій залі? — запитав він.

— Так.

Він радісно розсміявся. Ми, що в дитинстві лупили одне одного в провулку боксерськими рукавичками в обличчя, аж поки засапувалися й знемагали, тепер були чоловіками, які вибилися в люди. Я споживав вишуканий обід у Нью-Йорку, а він телефонував мені з оббитої дубовими панелями контори на Ла-Саль-стріт. На жаль, новини, що він мені повідомив, не відповідали цій шикарній обстановці. Чи відповідали?

— Урбанович — на боці Деніз і Пінскера. Суддя каже, ти мусиш внести заставу. Сума — двісті тисяч доларів. Ось що стається, коли ти не дослухаєшся до моїх порад. Я казав тобі приховати трохи грошей у Швейцарії. Ні, ти мусив бути чесний. Ти нізащо не вчинив би щось неналежне. Це той снобізм, що тебе вбиває. Тобі потрібен аскетизм? Що ж, тепер ти до нього на двісті штук ближчий, ніж був учора.

Ледь чутне відлуння підказувало мені, що в нього увімкнено гучний зв’язок. Мої відповіді було чути в селекторному пристрої у його кабінеті. Це означало, що його секретарка Тьюліп теж слухає. Через пристрасний інтерес цієї жінки до моїх справ, Шатмар, який завжди був мастак влаштовувати розваги, іноді заохочував її підслуховувати наші розмови. Вона була мила жінка, трохи бліда й