Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–І ти вже це робив, чи не так? Я бачила тебе кілька разів.

Ліам лише загадково посміхнувся. Королева стала в центрі кімнати. Вона розвела руки, промовляючи заклинання, Дженніфер відчула, ніби її щось підняло і потягнуло до тіла. Спочатку вона відчула яскравий спалах світла, від якого боліли очі, потім усе тіло запекло, біль відгукувався в кожній кісточці та м'язі. А після, все стало легко, її тіло знову належало Дженніфер і вона його відчувала.

– Дженніфер! – знову покликав голос.

– Я жива.– відповіла дівчина подумки.

– Я думав...– він запнувся.

– Ні, все гаразд. – дівчина зітхнула.– Просто я не знаю, як мені зібратися.

– Покладися на енергію, вона тече з надр землі, вбирається в твою шкіру, і ти здіймаєшся. Зітхни і злови її. Ледь чутний шум, легкий подих вітру, прохолодна волога трава під твоїми пальцями. У кожній краплі роси міститься енергія, яку потрібно увібрати.

– Я хочу знати, як твоє ім'я.

– Моє ім'я – Еймарк.– відповів він.– І ми скоро зустрінемося, обіцяю.

Прокинулася дівчина в темній липкій траві за Мавзолеєм, її оточували кілька вовків, таких самих, як Ліам, вони намагалися розбудити її, лизали в ніс, лягали поруч, наступали лапами на руки й коліна.

Дженніфер схопилася, і вовки, заскуливши, втекли вглиб лісу.

–Вони тебе не вкусили? – запитав Ліам, піднявши Дженніфер.

–Ні. А що?

–Це неприкаяні кастодіани. Вони не знайшли господаря і померли в цьому лісі.

–Хіба вони не живуть вічно?

–Кастодіан живий, поки живий його маг. – пояснив Ліам. – Якщо маг гине, кастодіан віддає і своє життя богам. Якщо ж він так і не знайшов свого господаря, може загинути від самотності.

–Сумно...– задумалася Дженніфер.

–Скількох королева вже врятувала… – обертаючись, усміхнувся Ліам.

Дженніфер простежила за поглядом приятеля. Безліч людей, які повернули собі тіло, розгублено озиралися на всі боки. Дівчина згадала, що прийшла сюди по брата, і побігла просто до натовпу, в панічних пошуках Кріса. Дівчину дуже лякала ідея того, що деякі з ув'язнених у мавзолеї, можуть не повернутися в тіла. І те, що, якщо це так, вона не зможе бачити душі, поки ті не стали фантомами.

–Крісе? – кричала вона, обертаючись. – Крісе!

Вона йшла через натовп і випадково натрапила на Ельгорта.

–Ти повернувся?

Він просяяв.

–Так.

Дженніфер полегшено обійняла його. Це було так дивно, вона бачила його вперше в житті, але те, що вона знала про нього, робило Ельгорта якимось рідним для Дженніфер.

–А де Кріс? – запитав він.

–Я не знаю. Раптом він...

Ельгорт узяв її за плече.

–Ні–ні. Не думай про це. Я був поза своїм тілом близько року. Кріс явно менше за мене. Якщо я повернувся, він тим більше зможе.

–Крісе? – знову кричала вона, обходячи людей у натовпі. Хтось пронизливо кричав, хтось плакав від щастя, хтось обіймав інших воскреслих і голосно реготав.

–Джен, я тут.

Вона повернулася, брат з усмішкою кинувся до неї і закружляв у повітрі.

–Братику...–шепнула вона. Сльози радості хлинули з очей.– Ми вижили. Господи, ми вижили.

–Ходімо звідси. – втомлено прошепотів він.

Тим часом до узлісся підходив Нік і Найджел із друзями.

–Послухайте. –сказав Нік, обернувшись. – Похмурий ліс здатний створити що завгодно. У ньому живе стародавня темна магія, не вірте нічому, що побачите або почуєте, вбити вас здатне навіть безневинне кошеня, і, якщо ви торкнетеся його, воно висмокче з вас душу. Хоч би якою правдоподібною і несправедливою була симуляція, створена лісом – не беріть участі в ній. Ліс здатний блокувати дар будь–якого мага, навіть могутнього, якщо той не навчений. Усе, що ви можете в цьому лісі – бігти.

–А ми... не можемо телепортуватися до Мавзолею? –задумалася Есме.

–Маг не може перенестися в місце, в якому ніколи не був. – підсумував Нік. – Жоден із нас раніше не відвідував Мавзолей душ.

Похмурий ліс оточували кущі, вкриті інеєм і високі чорні, недоброзичливі дерева. Вони росли щільно одне до одного, через що ліс здавався повністю чорним.

Особливість лісу була в тому, що він вселяв ниюче бажання втекти і сховатися. Найджел шукав причину втекти в усьому, що бачив, і що ближче до лісу вони підходили, то більшим було його бажання піддатися панічній атаці, що наступала. Тривожність тут долала кожного, піддаючись параної, вони підстрибували, коли гілка дерева чіплялася за капюшон, а висока трава лоскотала щиколотки. Подумки Найджел бив себе по обличчю, намагаючись зібратися, він не хотів уславитися боягузом. Усе, що було йому потрібно, це врятувати їхнього друга, і неважливо яким способом. Раптово Найджелу стало соромно перед друзями, хоч вони й не бачили його переживань, тому що кожен із них відчував той самий страх у цей момент.