Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Але відлуння російської революції докотилося і до Франції, точніше — відлуння Революції, адже ці настрої відчувалися всюди в Європі, що захиталася, посивіла, змучена, виснажена, знекровлена, розчарована після чотирьох років війни, чотирьох довгих років, коли всі обіцянки швидкої перемоги і всі надії на оновлення виявилися марними. Лобанов-Ростовський не так давно прибув у великий табір під Лавалем, де збиралися російські війська із Західного фронту, але він уже помітив тривожні ознаки: «Душа батальйону вражена заразою».

Власне кажучи, в цьому немає нічого дивного. По-перше, Росія вже не перебуває поміж держав, що воюють: близько місяця тому в Брест-Литовську було підписано принизливий мирний договір між більшовиками, що капітулювали, і німцями-переможцями[274]. Тож тепер не було причин жертвувати своїм життям. Коли батальйон з Салонік прибув до Лаваль, табір уже заповнювали деморалізовані та бунтівні російські війська, частини російського корпусу, дислокованого перш у Франції. Зустріч з ними не могла не вплинути на новоприбулих. Крім того, вони перебували зовсім поруч з Парижем, і війська піддавалися агітації численних емігрантських угруповань, осідлих у цьому місті.

Тривожних ознак було чимало. На параді хтось жбурнув милицею в генерала, який командував усіма російськими військами у Франції. Цілі чоти раптово оголошували страйк. Як і в Салоніках, офіцери тут також отримували анонімні погрози.

Сьогодні становище різко загострилося. Батальйон уперше повинен вирушити на фронт. Коли Лобанов-Ростовський з'явився вранці на місце шикування роти, там було порожньо. Він дізнався, що солдати в цей момент проводили збори, на яких вирішили відмовитися залишати табір. Лобанов-Ростовський перебував на межі нервового зриву. Однак він вирішив, за його власними словами, «що якщо він не вживе рішучих заходів, то все загине». Що робити, він не знав, але все ж віддав наказ, щоб двісті його солдатів залишили казарми і з’явилися на місце. Їх тривалий час не було, але зрештою вони зібралися.

Лобанов-Ростовський звернувся до своїй роти з короткою спонтанної промовою. Він сказав, що йому байдуже до політики, що вони формально є частиною французької армії та заприсяглися боротися до кінця війни. Його обов'язок — простежити за тим, щоб рота вирушила на фронт. Потім він звернувся до солдатів з питанням, чи готові вони виконувати наказ. Йому хором відповіли: «Ні!»

Не знаючи, на що зважитися, він почекав кілька хвилин, а потім повторив своє запитання. У відповідь знову пролунало «ні». «Весь цей час мій мозок гарячково працював, я спостерігав за подіями немов уві сні». Лобанов-Ростовський був у розпачі та розумів, що опинився в критичному становищі. Швидше від безвиході, ніж з конкретним наміром, він витягнув свій револьвер — жест, який він згодом назве «досить театральним». І промовив такі слова: «Я запитую вас утретє і востаннє. Ті, хто відмовляється воювати, нехай вийде зі строю. Але попереджаю, що я застрелю першого ж, хто насмілиться зробити це».

Настала гнітюча тиша.

Лобанов-Ростовський очікував гіршого. Якщо хтось вийде вперед, чи готовий він дійсно застрелити його? Так, нічого іншого не залишалося, адже він сам попередив про цю загрозу. Утім, зовсім не виключено, що солдати накинуться на нього і влаштують самосуд. Таке вже траплялося. Якщо це станеться, він спрямує заряджений револьвер на самого себе. «Секунди тиші я пам'ятаю як якусь галюцинацію. Думки вихором крутилися в моїй голові. Що буде?»

Ці секунди здалися йому вічністю. З кожною миттю бездіяльності, поки солдати вагалися, він наближався до власної перемоги. Це відчули і солдати, у міру того як тиша усмиряла їх, обертаючи бунтівливість на смиренність. Хтось вигукнув зі строю: «Ми нічого не маємо проти вас особисто, капітане!» Лобанов-Ростовський, з револьвером у руці, знову послався на обов'язок і принципи. Знову панує тиша. Тут почалося голосування. Рота виявила готовність вирушити на фронт. З почуттям нескінченного полегшення Лобанов-Ростовський дав солдатам звільнення на залишок дня. Завтра рано-вранці вони виступають.

Лобанов-Ростовський повертався назад як у маренні: вулиця гойдалася у нього під ногами. Назустріч йому трапився знайомий офіцер, який у замішанні втупився в нього: «Що з тобою? У тебе обличчя зелене з ліловими плямами».

192

Понеділок, 15 квітня 1918 року

Флоренс Фармборо приїжджає до Владивостока

Рано-вранці потяг повільно під'їжджає до Владивостока. З вікна вагона вона бачить порт, де стоять на причалі чотири великі військові кораблі. На одному з них майорить британський прапор. Флоренс Фармборо відчуває величезне полегшення, дивлячись на «Юніон Джек». Немов від погляду на цей шматочок тканини раптово зникли напруження, гніт, похмуре занепокоєння. Вона ледь стримує хвилювання:

Радість! Полегшення! Надійність! Безпека! Хіба може хтось інший зрозуміти, що символізує цей чудовий прапор для нас, біженців, стомлених і забруднених після мандрів? Ми немов почули дорогий, знайомий голос, який кличе нас додому!

Двадцять сім днів тому вона залишила Москву, двадцять сім днів провела в скреготливому, пихкаючому товарному потязі разом з чужими людьми, переважно іноземцями, які біжать на схід, у брудному, незручному вагоні, призначеному для перевезення військовополонених. Було дуже холодно, бракувало їжі й пиття — одного разу води залишилося зовсім небагато, не можна було навіть помити руки, — але їй доводилося бачити і дещо гірше. Їх іноземні документи з численними печатками були в повному порядку. Вони рятували їх, дозволяючи успішно минути підозрілих червоногвардійців і всесильних залізничних службовців.

Рішення виїхати виявилося загалом неминучим. Вона залишилася без діла. Становище в Росії та Москві ставало дедалі безнадійнішим: голод, беззаконня, назрівала громадянська війна. І все ж це рішення далося їй нелегко, вона навіть зазнала депресії. Одного разу друг застав її в сльозах. Вона не могла пояснити, чому плаче, навіть самій собі, оскільки не можна було знайти простої відповіді. Вона гортала свої записи в щоденнику і знову переживала, зі здриганням чи відразою, різні важкі сцени, запитуючи себе: «Це я, чи дійсно я бачила все це? Це я, чи дійсно я робила це?» Вона згадувала всіх побачених нею померлих, починаючи з найпершого, того московського