Читати книгу - "Крістіна"

Невдовзі після пробудження з останнього такого сну його навідала ідея провести Різдво з тіткою Вікі й дядьком Стівом, як у старі добрі часи. З нею він прокинувся, і вона з дивною наполегливістю задзеленчала в його голові. Ідея здалася йому страшенно чудовою і вкрай важливою. Вибратися з Лібертівілля до…

Ну, до Різдва. А ще що?

Тож він почав умовляти матір і батька, особливо тиснучи на Реджину. У середу вона раптом здалася й погодилась. Він знав, що вона вже розмовляла з Вікі, і та не була схильна самостверджуватися за рахунок сестри, тож усе було гаразд.

І тепер, у переддень Різдва, він відчував, що невдовзі абсолютно все буде чудово.

— Майкле, он він, — сказала Реджина, — і зараз ти його проминеш, як це буває щоразу, коли ми сюди приїжджаємо.

Майкл щось нерозбірливо буркнув і повернув на під’їзну доріжку.

— Я його бачив, — промовив він тоном самозахисту, яким, здавалося, завжди говорив у присутності дружини. «Осел, — подумав Арні. — Вона з ним розмовляє, як з ослом, їздить на ньому, як на ослі, і навіть кричить він по-віслючому».

— Ти знову всміхаєшся, — зауважила Реджина.

— Просто я подумав, що дуже сильно вас обох люблю, — відповів Арні. Батько глянув на нього, здивований і зворушений; у материних очах з’явився м’який, неначе слізний блиск.

Вони справді йому повірили.

Гівнярі.

О третій годині в переддень того Різдва сніжило лише подекуди, хоча сніговії вже почали потроху зливатися в один. Затримка появи бурі — не надто добрий знак, як стверджували синоптики. Вона стала компактнішою і злішою. Прогнози можливого рівня опадів збільшилися від одного фута до вісімнадцяти дюймів, з серйозними заметами внаслідок сильного вітру.

Лі Кебот сиділа у вітальні свого будинку, навпроти маленької натуральної ялинки, яка вже почала осипатися (у їхньому будинку голосом традиціоналізму була саме вона й чотири роки успішно стримувала батькове бажання ставити штучну ялинку й материне бажання дати старт святковому сезону з гуски чи каплуна замість традиційної індички до Дня подяки). У будинку вона була сама. Мати з батьком подалися до Стюартів на різдвяні коктейлі; містер Стюарт був новим босом її батька, і вони симпатизували одне одному. Цю дружбу місіс Кебот усіляко схвалювала й підтримувала. За останні десять років вони шість разів переїжджали, скачучи по всьому східному узбережжю, і з усіх міст, у яких вони побували, Лібертівілль мамі подобався найдужче. Вона хотіла тут залишитися, а дружба чоловіка з містером Стюартом могла добре в цьому прислужитися.

«Зовсім сама й досі цнотлива», — подумала вона. Це був повний ідіотизм з її боку, думати про таке, та все одно вона раптом вскочила, мов ужалена. Пішла на кухню, загострено сприймаючи всі механічні звуки тієї країни модернових див: електричний годинник, духовка, у якій пеклася курка («Вимкнути о п’ятій, якщо доти не повернуться», — нагадала вона собі), прохолодне клацання з морозилки, де льодогенератор фірми «Фріджидейр» зробив ще один кубик.

Лі відчинила холодильник, побачила упаковку з шести бляшанок «коли», що стояла поряд із татковим пивом, і подумала: «Відійди, сатано». А потім усе ж узяла бляшанку. Начхати, що буде зі шкірою. Вона ні з ким не зустрічається. Прищі повискакують, то й що з того?

У порожньому будинку вона почувалася незатишно. Раніше так ніколи не було; вона завжди раділа й по-дурному відчувала власну важливість, коли вони залишали її саму — пережиток дитинства, не інакше. Будинок завжди дарував їй утіху. Але тепер звуки на кухні, вітер, що дужчав надворі, навіть шерех власних капців об лінолеум — усе це лунало зловісно, навіть уселяло переляк. Якби все вийшло по-іншому, з нею був би зараз Арні. Її батьки (особливо мама) відчували до нього симпатію. Спочатку. Тепер, звісно, після того, що сталося, мама, напевно, вимила б їй рота з милом, якби взнала, що Лі навіть думає про нього, не кажучи вже про інше. Але вона справді про нього думала. Занадто часто. Гадаючи, чому він так змінився. Гадаючи, як він сприйняв їхній розрив. Гадаючи, чи все з ним добре тепер.

Вітер надворі підвищив свій голос до крику, а тоді трохи вщух, і це нагадало їй — звісно, без будь-яких причин — машину, двигун якої набирає обертів і затихає.

«Не повернеться з-за Повороту мерця», — чомусь нашептала їй пам’ять, і без жодних на те причин (звичайно) вона підійшла до раковини й вилила «колу» в каналізацію, не знаючи, що зараз зробить: розплачеться чи виблює, а може, щось інше.

З першими проблисками подиву вона зрозуміла, що її потроху охоплює жах.

Зовсім безпричинний.

Звичайно.

Принаймні батьки залишили машину в гаражі (машини, машини, у неї в голові були суцільні машини). Їй не хотілося, щоб тато в таку погоду сідав за кермо і їхав від Стюартів, розморений після трьох-чотирьох мартіні (тільки він їх завжди називав «мартуні», типово по-дорослому дуркуючи, як кошеня). Їхні будинки відділяло всього три квартали, і двоє її батьків виходили з дому, тепло вдягнуті, хихочучи, схожі на парочку великих дітей, які біжать ліпити сніговика. Прогулянка додому повинна їх протверезити. Вона піде їм на користь. Їм добре буде, якщо…

Знову зірвався вітер — пострілами промчав попід дахом і вщух, — а вона раптом уявила, як мама й батько бредуть вулицею крізь хмари снігового повітря, тримаючись одне за одного, щоб не впасти на свої п’яні дорогі серцю сідниці, і сміючись. Тато, може, пощипує маму крізь штани для катання на сноуборді. Те, як він її щипав, коли на нього щось находило, завжди дратувало Лі саме тому, що то були такі підліткові дурощі, як на дорослого чоловіка. Але, певна річ, вона любила їх обох. Її любов була невіддільна від цього роздратування, а те несприйняття їхньої поведінки, яке вона час від часу відчувала, теж багато в чому було частиною любові.

Вони брели разом крізь снігопад, щільний, мов густий дим, і раптом у білій віхолі позаду них розплющилися два гігантські зелені ока. Вони наче плавали в повітрі… ті очі, страхітливо подібні до підсвітлених кіл на приладовій панелі, які вона бачила, коли задихалася… і вони все росли… підбираючись іззаду до її безпорадних, веселих, п’яненьких батьків.

Лі різко вдихнула повітря й пішла у вітальню. Наблизившись до телефону, ледь не торкнулася його, та потім круто розвернулась і підійшла до вікна. Вона визирнула надвір, підтримуючи лікті згорнутих на грудях рук долонями.

Що вона збиралася робити? Зателефонувати їм? Сказати їм, що їй самотньо в будинку, що вона почала думати про старезну і чомусь скрадливу машину Арні,