Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Мальва Ланда 📚 - Українською

Читати книгу - "Мальва Ланда"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мальва Ланда" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 136
Перейти на сторінку:
справа, — зітхнув Цитрон. — Ви тільки подивіться на ці нори — їх безліч, вони нескінченні, вони мов павутиння, а ми ж не павуки, ми тільки мухи, дрібні комахи у безмежному всесвіті сміття.

— Є! — пролунав вереск із ями. — Є! Я його впіймав! Тримаю! Витягайте мене!

Усі троє кинулися до ями й побачили, що чоловік і справді затис у долонях сламзика, що шарпався і звивався, намагаючись вирватися з ціпких жмень. Сламзик був завбільшки з ковбасу і такого ж ковбасного кольору.

— Оце і є сламзик? — здивувався Цитрон. — Кидайте його сюди.

— Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, — відказав чоловік. — Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

— Яку ще пугу? — здивувався Цитрон.

— То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

— Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», — засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

— Фу-у, яке ж воно слизьке!

— Хто б говорив! — сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. — То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

— Вважай, не наступи! — перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого. Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах — лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

— Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали, про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п'ятий, — Гицель загнув пальця, — пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

— Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, — сказав Бумблякевич.

— А куди ж іще йти? — здивувався Цитрон. — Не було куди тій ковбасі чкуряти — тільки у потік. Десь-то він нас приведе.

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.

— Стій! Куди? — заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. — Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

— Чи ти здурів! — гримав Цитрон. — Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст — ні цицьки, ні пуцьки[114].

— Що ти тямиш? — обурився той. — Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

— Але ми не можемо сидіти біля тебе, — сказав Бумблякевич. — Ми мусимо йти.

— То йдіть! Я не рушуся звідси. Без неї у мене нема життя. О! Елі ілАна — руса ріЯна! Аля леліє — конча віліє! — затяг він, пригадуючи русалчин спів. — Я дочекаюся її. Я буду співати її пісню, і вона повернеться. Вона не може мене ось так покинути.

Гицель вилаявся:

— А бодай тебе підкинуло та гепнуло! Та за ким ти пропадаєш? Та я тобі зараз їх цебер наловлю!

І, схопивши пугу, спритно виловив якусь зелену русалку й витяг на берег. Цитрон визволив її з петлі і став з реготом тицяти Помідорові під ніс:

— О, глянь, яка краса! Дівка, як ягідка. Є і дюрка, і піндюрка, і зеленая коса. — Русалка билася йому в руках і пищала. — На, бери! Ця, бігме, ліпша за тамту. Може, ще навіть цілочка. Спробуй!

— Перестань! — істерично відбивався Помідор, а Бумблякевич з Гицлем аж лягали зо сміху. — Мені ніхто не потрібен! Я буду виглядати свою кохану.

— Тьху! Дурне! А з цею почварою що робити?

— Випусти, — сказав Бумблякевич. — Нам пора.

— Отак і випусти! Е ні, давно я не практикувався, — промовив Цитрон, хитро підморгнувши Помідорові, і стиснув русалку в долонях.

— Що ти робиш!? — злякався Помідор.

Та було вже пізно, русалка голосно луснула, пирснувши своїми темними соками, і розіллялася баюрою. Усе що по ній зосталося, — жменька луски і віхтик зеленого волосся. Цитрон понюхав руки і, скривившись, витер їх об траву.

— О-о-о-о! — застогнав, заридав потічок голосами русалок, що стали хором оплакувати свою посестру, ляскаючи хвостами.

— Що ти вчинив? — хапався за серце Помідор. — Тепер вона ніколи до мене не повернеться!

— Хто не повернеться? Каналізація? — засміявся Цитрон. — Гайда, хлопці! Ми йдемо далі. А ти доганяй.

3

Щойно сонце стало хилитися на захід, потік поволі перетворився на річку, але Морем і не пахло. У прозорій ріці сновигали пструги[115], висіли, мов пришпилені, підусти, а на самому дні ліниво ворушили вусами пихаті соми. З кожним кроком усе настирливіше став долинати до вух густий шум і гуркіт, який знову ж таки не нагадував Моря, але нагадував щось інше до розпачу знайоме — гомін міста.

— О Господи! — радісно заверещав Гицель. — Ми врятовані!

— Львів! — засміявся Цитрон. — А це, виходить, наша рідна Полтва? Гурра!

Той крик різонув Бумблякевича по серцю. Його одного охопив жах, він не хотів повертатися туди, звідки втік, де його ніхто не чекає.

1 ... 122 123 124 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мальва Ланда"