Читати книгу - "Яр"

— Ніт, не погано. Можу й завдруге, коли хочеш.

Я реготнув і знову ліг:

— Ти що, може, закохавсь у поліцію?

— Обше й узагалі нє, — заперечив Антін Ягола. — Ну по-відіму... так треба.

Я розсердився:

— Як тобі треба, то й іди туди сам! — Тоді, щось пригадавши, перекинувся на бік, зашилив руку в кишеню й добув звідти в кілька разів складений сірий аркуш. — На, читай!

Антін почав розгортати оголошення про набір до поліції, а я спробував заспокоїтися: знову пошукав очима пташку, яка допіру намагалася розважити мене. Синичка нишпорила вже на іншому дереві й тоненьким голосочком обурювалась, обдивляючись вишеньки:

— Цій тінь! Цій тінь!.. І цій тінь! І цій тінь!

— Підходить? — глузливо поспитав я згодом Антона.

— Підходе! — закінчивши читати, бадьоро визначив Антін Ягола. — І скіки год, і заввишки — усьо!

— Це ти про себе?

— Ніт, про тебе! — засміявся Ягола й почав зовсім серйозно вмовляти мене: — Іди, чуєш?

— Чого це, з яких радощів?

— Так треба.

Я аж вирячився на нього:

— Кому? Кому треба? Тобі?

— І міні, й инчим...

Я притих. Певно, оте останнє слово Ягола кинув не для годиться.

— Кому... іншим? — тихо запитав я.

— Хвате придурювацця, — так само тихо завважив Антін. — За оті-о поїзда чув?

— Які?

— Оті-го, шо поминай, як звали!

Мені заціпило, Антін же перепитав:

— Думаєш, їх самі германці той, палять?

Тепер у мене похололо під ложечкою. Отже, сказав я сам собі, Ягола заявив про це вже цілком відверто, цілком відверто...

— Слухай... — Я від хвилювання аж охрип. — Нащо ти мені все це кажеш?

— Кажу, шоб і ти знав.

Я вже не міг далі себе стримувати — крикнув:

— Чого ви всі так цинічно зі мною розмовляєте? Усі, усі, наче я вам якийсь... євнух! Чого ви всі претеся в душу зі своєю відвертістю?

— Хто це... всі?

Цього разу і в Антоновому голосі відчулася бентега. Він вихилився з-за куща і спробував заглянути мені в очі. Я не хотів цього й одвернувся, тоді буркнув:

— Були такі... Ти не перший мені це пропонуєш. — А тоді вибухнув: — Ну й ідіть самі у свою поліцію й дайте мені спокій! Ти чого не підеш? Га?

— Мене не одпустять. Начальник станції не одпусте. Ну, та й не можна мені.

Я не зреагував, а він почав знову допитуватися:

— Хто тобі ше казав? Ну, хто?

— Ніхто! — відмахнувся я. — Думаєш, тільки ти такий розумний чужими руками в піч лізти?

— Не скажеш? — наполягав Антін.

— Не скажу. Ти, коли зі мною так ото відверто розмовляєш, боїшся, що я тебе викажу?

— Ніт, не боюсь! — одрубав Антін.

— Ото й ті так само.

Я кисло всміхнувся. Мене, певно, таки вважають політичним валахом, подумав я. Лишай, значить, на Максима Нетребу свою жінку — і він нічого їй не зробить? Оце дожились...

— Так, повідіму, не скажеш?

— Ні.

— Ну, як така математіка... — проказав Антін, — то ти, по-відіму, брешеш.

Він важко підвівся й почав обтрушувати штани.

— Порозсуждай сам із собою лучче, а я пішов. Один казав, не крути баранові роги, бо дужче, повідіму, не закрутиш. Бувай, зятику. Ми ще з тобою побалакаємо, ге ж?

І пішов, сутулячись, попід вишнями. Згодом рипнула хвіртка, і все затихло. Над садком спадали сутінки. Не чути було ні шереху, ні пташиного щебету, навіть ота маленька неспокійна синичка, що старанно обдивилася кожну ягідку на вишнях, десь, певно, заснула. Тільки з далекого яру долинало ледь чутне перетьохкування кількох солов'їв. Я лежав на вигрітій землі й думав: невже на світі може бути щось інше, крім оцієї первісної тиші? Але ж десь ішла війна, і то була правда, свята й невблаганна правда.

Оленка підійшла й тихо сіла в мене у головах. Я взяв її руку у свою й поспитав:

— Коли людину дев'яносто дев'ять разів назвати собакою, вона на сотий раз загавкає, еге ж?

— Ти про шо кажеш? — не второпала Оленка. — Шо ви тут уп'ять?..

— Та то... — Я замовк і по хвилі спитав: — Ти з братом зустрілася?

— Угу...

Отже, зустрілась, я так і подумав, бо на Черкаський куток звідси вела тільки одна вулиця. Я почав думати, навіщо це Антонові раптом здалось, та в цю мить Оленка поцікавилася зовсім іншим і відвернула мою увагу:

— То правда, шо Паша казала?

Я ще не зовсім отямивсь після розмови з Антоном, і мені не хотілося говорити особливо про таке.

Я кволо перепитав:

— Що казала Паша?

— Ти знаєш, — настиралась Оленка.

Я промовив:

— Правда.

3-під хати тихо погукало: