Читати книгу - "Яр"

Він попрощався й рушив, тоді повернувсь і тихо попросив:

— Ви, Пашо, тільки не кажіть нічого Оленці. — І раптом безнадійно махнув рукою: — Бувайте!

Червневе сонце розпікало картуза. Вулиця, як і щойно, була порожня, і так само бекала коза, угледівши Максима. Він одвернувся — стало неприємно дивитись на її аулу морду. «Кожному своє», — подумав він і додав кроку. Ця істина була законом природи, навіть безрогі кози здаються смішними.

У кінці Черкаського кутка на високому дощатому паркані висіла якась об'ява, приколена чотирма акацієвими колючками. Ідучи сюди, Максим байдуже проминув ту сіру папірчину, але тепер підійшов і почав читати.

«До громадян міста Яра й усіх сіл району.

Українська поліція набирає на службу чоловіків, віком од 18 до 45 років.

Умови — бездоганне минуле з моральної й політичної точки зору.

Зріст — не нижчий за 1,65 м.

Максим плюнув, тоді озирнувся на козу, навіщось одчепив акацієві колючки й засунув оголошення в кишеню, склавши вчетверо.

Удома він розгорнув сірий аркуш і втупивсь у нього. Авжеж, ідеальна кандидатура. У партії не був, у комсомолі не був, сидів у концтаборі та в'язниці, навіть був засуджений до страти. Просто ідеал. Ще й зріст як на замовлення: метр вісімдесят.

— А шо воно пишуть?

Максим здригнувся й швидко сховав оголошення в кишеню. На порозі стояв батько.

— Mo, комуністи чеські?

— Та-а! — махнув рукою син і вийшов надвір.

Сонце смажило несамовито. Максим подався в кінець садка, тоді повернувсь, відчинив комору й почав дерти рашпілем кострубатий, вирівняний учора обрубок волячого рогу. Зріст — метр вісімдесят, рік народження тисяча дев'ятсот п'ятнадцятий...

Роговина смерділа  солідолом і кислятиною, і Максим люто зістругував з неї чорний проварений шар. Минуле цілком бездоганне, злостиво подумав він, навіть із погляду Афіноґена Горобцова.

Максим працював доти, поки м'язи йому здеревіли й сорочка прилипла до спини. Руки були чорні, масні й тхнули перевареним падлом. Що ж, заняття саме для майбутнього науковця, не переставав сам із себе кпити Максим. Йому страшенно закортіло палити, але кисет був у кишені, а з руками в солідолі туди не полізеш.

Антін затяг мене в садок. Будь-кого міг я сподіватися в гості, тільки не Антона. Після тієї зустрічі над яром ми не бачилися, і хоча Оленка переказувала, буцімто брат запрошував на розмову, я таки не чекав Антона в себе. «Чого він прийшов? — мучила мене думка. — Може, боїться зради?»

Я посміхнувся.

Антін Ягола забравсь у кущі чорної смородини, сів просто на груддя і сказав:

— Сідай, зятику, і ти, не бійся.

Я відрубав:

— Постою.

— Та нє, вже, повідіму, сідай, коли таке діло.

Яке діло? Невже в мене немає ймення, подумав я, що одне настирливо зве мене Нетребою, інше Ненадою, третє — дерехтором, а цей тип так і взагалі...

— У яр одтоді не ходив?

Так я й думав, так і знав, що про це йтиметься! Я сів оддалік, відгородившись од Антона рясно обліпленим ледь побурілими ягодами кущем. Ягола підсунувся ближче. Скісні промені сонця вигравали на його чорному чубі, і від того смаглява шкіра обличчя здавалася ще темнішою. Антін, певно, не знав, із чого почати, бо заходився старанно крутити цигарку. Щоб не дивитись на нього, я ліг доліспини й підклав руки під потилицю. «Зрештою, коли хтось хоче висловитися, — сказав я собі подумки, — то він висловиться, і підганяти його не треба». В'юнка чепурненька синичка стрибала з гілочки на гілочку й перевіряла, чи не зникли за день зелененькі вишеньки й чи не поперевішував хтось їх не так, як належить.

— Ці-так, ці-так, ці-так, — повідомляла вона тихенько й діловито, видивляючись кожну китичку. — І ці так, і ці так, і ці так...

Антін нарешті розкочегарив своє димовище, у яке влізла добра жменя махорки, і сказав:

— Чуєш, зятику, ти до роботи ставать збираєся?

Я не відповів, але синиччин голос перестав слухати.

— Збираєся, кажу, до роботи? — повторив Антін своє запитання.

Я буркнув:

— А яке твоє діло? Я не твій хліб їм...

— Та я хіба тобі шо? Прочім, повідіму, як оженися, то...

— Якось прохарчуюся й сам, і жінку прогодую.

— Ложечками-полоничками? — прискалившись, перепитав Ягола словами з відомої вже мені пісні.

Я відповів зовсім спокійно:

— Може, й так. Ложечками-полоничками. А хіба що? За сестру боїшся?

— Та воно, повідіму, за сестру... — протяг Антін. — Ну скажу вам більше...

Але довго нічого не казав. Я знову впіймав синичку. Пташина пурхнула на інше дерево й стурбовано зацокотіла, певно, помітивши якийсь непорядок:

— Ці не так! Ці не так!.. І ці не так! І ці не так!..

Я всміхнувся. Синичка говорила майже людським голосом. Та знову обізвавсь Антін Ягола й мені аж дух перехопило від його слів:

— Іди, кажу, у той... у поліцію.

— Що? — насилу стямився я.

— Ну, в поліцію, — спокійним тоном одповів Ягола.

Я звівся, сів і виглянув з-поза куща:

— Чи ти ненормальний, Антоне, чи я погано