Читати книгу - "Яр"

— Чого ти? — поспитав Максим і почухав козу попід сережками.

Вона витягла рожевогубу мордочку й блаженно завмерла, та коли Максим пішов далі, почала ще тоскніше мекати, проводжаючи його очима.

Дійшовши до Ягол, Максим турнув хвіртку йогою й попростував стежкою через двір. На приступці верандочки сидів малий Антось і пхикав.

— Чого ти? — сказав Максим і засміявся, бо те саме щойно питав і в ґулої кози. — Що ти робиш тут, Антосю?

— Пло-очу! — відповів хлоп'як.

— А чого плачеш?

— Не зно-ою.

— А хто ж знає? Що, дуже хочеться поплакати?

— Та трошки хочеться, а трошки не хочеться, — завагавсь Антось.

Максим подивився на замок.

— А де ж ваші?

— Но-оші? — перепитав малий. — Момка пішли до хрещеної мо-отері по кісто.

— А батько?

— Бо-отько на сто-онції.

Максим думав про те, що ось уже відколи не бачив Антона — з того вечора, як посварилися. Ні, либонь, з яру...

— А де ж Оленка?

— Тітка? Не зно-ою.

Антось старанно окав, і Максимові було смішно слухати його «черкаську» говірку — так розмовляла вся дітлашня на цьому кутку.

— То ти вже не плакатимеш?

— Нє-е, — сказав малий. — Тіки ше трошки попхинькаю, та й годі.

— Може, ти боїшся тут сам? Підеш зі мною?

Хлоп'я недовірливо глянуло на нього ще вогкими очима:

— А ви вже на мене не сердитеся?

— За що? — здивувавсь Максим.

— Шо я казо-ов на во-ос Нено-ода.

Максим голосно засміявся. Малюк тоді обізвав його «хвашистом», але те слово, певно, видавалось йому менш крамольним, ніж вуличне прізвисько, і це справді було смішно.

— Ні, Антосю, не серджусь.

— І я вже не сердюся.

— А ти ж на мене за віщо?

— А шо мо-омка мене тоді по губо-ох льо-оснули.

— A-а... Ну, то я пішов, — неуважливо мовив Максим і хотів був іти до хвіртки.

— Е-е, — спинив його хлоп'як, — коли вже казо-оли, шо возьмете мене, то вже й беріть.

Він ухопився Максимові за руку й рушив поруч, тоді став і задумався:

— А дитина ж у хо-оті...

— Що ж нам робити? — розгубився Максим. — Тобі що мама казала?

— Мо-омка? Шоб я слухав, чи не пло-окатиме.

— А хіба ключ у тебе?

— Нє.

— От такої, — здивувався Максим. — Добра з тебе нянька.

— Добра, — погодився малий, сприйнявши його слова по-своєму.

У цей час ляснула хвіртка, Максим озирнувся й побачив Пашу Яголиху.

— Гості в двері, а хазяїни — в вікно! — засміялася Дата. — Заходьте, Максим Архипович, заходьте. А я це до куми по кісто бігала. Заходьте в хату.

Максим подумав, що не дарма склали прислів'я: пішла кума по масло, та й у печі погасло, але тільки всміхнувся:

— Оленки... немає?

— Оленка на роботі! — сплеснула руками Паша. — Прибігла ота їхня бригадирка Сеня й загадала накидать вагони. У неділю!

Жінка дістала з-над одвірка ключ і відімкнула хату:

— Заходьте.

— Та спасибі, в хаті задушно.

— Не те шоб душно, ну й не холодно, — погодилась вона й запропонувала: — Сядьте хоч ондо на лавці, у холодку.

Максим неохоче сів. Паша притулилася бока на веранді, і вираз обличчя її змінився. Зміненим голосом вона й запитала:

— Коли ж думаєте, ну теєчки, весілля?

Максим не відповів. Йому було неприємно, що ця жінка питає в нього про такі речі.

— Там Оленка вже так і складається, так і складається, що аж! На коли збалакались, Максим Архипович?

Не дочекавшись відповіди, вона провадила:

— То воно тепер важко, важко-таки, авжеж. А де житимете?

Очі в неї заблищали, певно, це питання було для неї неабияким.

— У вас кісно, хатка маненька... Живіть тістечки, у тій половині.

Вона кивнула рукою на Оленчину кімнату. Максим знову змовчав.

— Максим Архипович, — нагадала своє перше запитання Паша. — То коли ж, як ви там добалакалися?

— Як скінчиться війна! — ледве стримав голос Максим.

— Війна-а?

— Тепер не до весіль. Ще хто зна, що з нами взавтра буде.

Максим густо почервонів, згадавши, що повторює Марії ні слова. Він скосував на Яголиху, але Паша дивилася в інший бік. Зрештою, хай не пхають свого носа, куди не треба.

— І Оленка... нічого на це?

— Ми ще з нею не балакали, — сухо відповів Максим. Йому було вже трохи соромно, що так нечемно повівся з цією загалом привітною жіночкою. Він тепер не знав, як закінчити неприємну розмову, як устати й попрощатися. Нарешті зважився:

— Піду я. Робота... Розумієте?