Читати книгу - "Яр"

— Градусау, мабыць, сорак! — припустив Кастусь Матусевич.

То в нього, певно, було від шоку. Ми з буйного літа потрапили у справжню зиму, адже тут панувала вічна мерзлота, але я розумів, що мушу настроїти себе на гірше.

Полковникові ми з Кастусем допомогли залізти в машину, і коли конвоїр знову позастібав задню пілку брезенту й у кузові стало нічим дихати, бо машина стояла, хтось у темряві проказав:

— Накаркав, бісів литвин...

Можливо, я єдиний у цілому фургоні зрозумів ту репліку, литвинами в нас на Україні називали білорусів, отже, хтось пригадав, що Кастусь Матусевич ніби провістив смерть тому нещасному, який так і лишився лежати на заметеному снігом узбіччі. Тепер я думав увесь час про нього, але не зважувався поділитись думкою ні з Кастусем, ні, тим наче, з Полковником, який дуже мучився від болів у нутрощах.

На тому першому привалі нам дали по шматку мерзлого хліба. Кожен тримав свою пайку в пазусі, навіть не в кишені, щоб не поцупили, і мабуть, кожен, як я, відщипував потрошечку, клав у рот і довго-довго жував, цілком переконаний, що так усе потрапить просто в кров.

Певно, ми піднімалися дедалі вище, бо, попри задуху, стало дуже холодно. На наступному привалі в нашому фургоні виявилося вже двоє мерців. Смерть одного з них помітили найближчі товариші, вони якось розступились і дали небіжчикові змогу прибрати належної пози. Другого мерця помітили тільки тоді, коли почали вилазити з кузова на повітря.

Дорога в цьому місці тяглася хребтом довжелезного пагорба. Кастусь перелічив машини попереду нас і сказав, б'ючи себе руками хрест-навхрест, аби зігрітися чи бодай не заклякнути на белебні:

— Пяцьдесят чэтыре.

Отже, ми їхали десь по середині. Короткого зимового дня лишалося не більш як на півтори-дві години, і я з жахом думав: невже ці нелюди не дадуть нам перепочинку навіть уночі?

Я довго не витримав на морозі й поліз до фургона. Полковник узагалі відмовився злазити й сидів скоцюрбившись на своєму місці біля кабіни. Я висловив йому свої побоювання, і він категорично заперечив:

— Они должны будут сделать на ночь привал. Шофера тоже не двужильные.

Та коли всіх знову загнали до кузова, Кастусь приніс новину:

— Сменілі шафера і абоіх канваірау.

Це був тривожний симптом. Виходило на те, що в них були окремі машини для шоферів та конвоїрів, із умовами для спання.

— А што бы мы чынілі, кабы нас астанавілі на нач?

Полковник відповів на це запитання Кастуся:

— Развели бы костры. У огня любой мороз не страшен.

Ми ще сподівались не знати на яку ласку, але справдилося найгірше передбачення: нас везли цілу ніч, і за ввесь цей нестерпно довгий час дали тільки два півгодинні перепочинки. У мене підламувалися ноги, очей я, здається, взагалі не розплющував, а не падав лантухом додолу лише тому, що тиснява не зменшилася, хоча протягом ночі ми винесли на узбіччя ще п'ятьох померлих. Я нешвидко збагнув причину цього явища, зрозумів лише потім: для такого фургона було практично однаково — що п'ятдесят, що сорок два. До того ж дехто вже не міг триматися на ногах і осунувся на підлогу. По цих нещасних на крутих вибоях уже товклись інші, майже так само перемерзлі й знесилені.

А коли в щілину біля заднього борту засочився тьмяний ранок і машини поспиналися, наш перший конвоїр, виспаний і нагодований, смачно цвіркаючи зубами, звелів старості вишикувати всіх біля машини й перелічити. Нас лишилося рівно половина. Староста групи, колишній десятник Коршаков, доповів конвоїрові:

— Двадцать пять!

Хоча не виключено було, що він перебільшив цифру на одного чи двох — я добре пам'ятав той епізод у трюмі пароплава. Нам видали денну пайку хліба й по півполумиска води.

Воду я негайно випив, а хліб сховав за пазуху.

Тепер ми вже могли сидіти, тісно притулившись один до одного, зберігаючи дефіцитне тепло.

Після привалу Полковник ночував себе ще гірше, і я боявся за нього. Він не з'їв і крихти своєї землисто-чорної пайки, винив лише воду, але його знову почало вивертати, як тоді, у пароплаві. Ми з Кастусем пересунули його в куток, але більше нічим не могли йому зарадити. Було навіть дивно, що половина з тих п'ятдесятьох, які вирушили в дорогу, вже давно лежить на заметених снігом узбіччях, а Полковник досі бореться зі смертю. Але в очах його вже холодів нетутешній туман, і я був майже певен, що Полковник не витримає ще однієї такої ночі, а може, і цього дня.

Він номер рівно через добу, саме тієї миті, коли нам видали чергову денну пайку. Не знаю, чи пощастило Коршакову одержати хліб і на Полковника, бо ми з Кастусем саме висипали над небіжчиком білу снігову могилку — то був наш останній нужденний обов'язок перед ним. Якби ми мали чим і хотіли, то не змогли б виконати навіть міленької ямки, бо верхній шар грунту, не встигши розмерзнутися за куце тутешнє літо на півметра, вже давно закляк і спаявся з вічною мерзлотою. Хтось казав, ніби ця мерзлота досягає тут углиб до півтора кілометра.

Була неділя, і Максим не міг усидіти вдома. Йому вже в печінках стриміли й волячі роги, виварені в солідолі, і терпуг, од якого до межі напиналися нерви. Пообідавши нашвидку коло припічка, він узяв картуз і пішов на Черкаси. Куток ніби вимер. Тільки під одним поваленим плотом паслася припнута ланцюжком біла безрога коза. Вгледівши Максима, вона ще здаля заходилася йому скаржитись на свою козячу долю: чи їй хотілося нити, чи вона засумувала, бо в такому безлюдді й тварині може стати тоскно.