Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

«А чого це ти перед ним так запобігаєш? — прокинулась інтуїція й спитала ущипливо: — Невже й справді боїшся? Кнюха боїшся? Аж дивно! Чого б ото я боявся? Чи теж чує кицька, чиє сало з'їла?»

«Чує, чує!» — перекривив інтуїцію Стратон Стратонович і сів за стіл.

Розгорнув газету, став читати, але нічого не розумів. Слова читав, а про що вони — не усвідомлював. Думки зосередились на золотому пляжі у Феодосії…

Ховрашкевич носив сухий пісочок під ноги Стратона Стратоновича, Панчішка пробував температуру води, Кнюх бігав дивитися, що пишуть на дошці місцеві синоптики, котрі щогодини виводили крейдою температуру води, піску й повітря.

— І ви вірите отій дошці? — перепитував Стратон Стратонович. — Боюсь, що ця температура вимірювалася ще в червні, а зараз уже серпень.

— То я вчора сам особисто бачив, — перебив його Ховрашкевич. — Йшла одна жіночка. Така худенька, у білому халатику…

— Наопашки? — перепитав Стратон Стратонович.

— Як наопашки? — розгубився Ховрашкевич.

— А отак! — показав Стратон Стратонович на свій живіт. — Як немовля, в одній льолі. Або як шлейки на голе тіло.

— То я вам скажу… до чого тут льоля? Я кажу про крейду. Вона несла крейду й писала нею на отій дошці, поглядаючи на термометр.

— На який термометр? Хто на сонці на термометр поглядає? То вона писала не від термометра, а від ліхтаря. Аби ви не стовбичили на пляжі, а швидше лізли у воду, якщо ви вже за це гроші заплатили…

Тут Стратон Стратонович прикусив язика, бо гроші ж заплатив «Фіндіпош». Їздили ж вивчати попит на шапки у Криму: Феодосії, Ялті, Алупці, Алушті… Подумав ще тоді: «І я, старий дурень, клюнув на цю дику пропозицію Ховрашкевича й Панчішки».

— А то тут своя логіка. То нам, соціологам, цікаво і це знати: чи носять шапки жителі півдня, чи ні? — доводив Михайло Танасович.

— Тут логіка проста: чотири чоловіки у відрядженні в серпні на Кримському півострові вивчають попит на шапки. Нема на вас Благоуханного!

Тоді він посилав Кнюха ще й у воду. Ні, таки Ховрашкевича. Точно Ховрашкевича.

— Ану, Михалку, зміряйте-но температуру. Та власним тілом. Ну як?

— То я вам скажу, можна купатися…

— А що ви скажете, Масік?

— А я вам не раджу, Страт Стратич.

— Я так і знав, Ховрашкевич. Відколи до нас прибув Хлівнюк, ви все думаєте, що він ото стане директором «Фіндіпошу».

«Здається, я тоді проти Кнюха нічого не мав. Але все це він міг занотувати… Що ж іще міг зібрати про мене Кнюх?» — Стратон Стратонович задумався.

До приймальні хтось зайшов. Стратон Стратонович аж вискочив на поріг.

— Ви? — здивувався він, побачивши Віоріку.

— Я? — аж злякалася Віоріка, глянувши на Ковбика. — Що з вами, Стратоне Стратоновичу? Ви так поблідли!

— Хто це мені цього архара почепив над головою? — замість відповіді запитав Стратон Стратонович.

— Кнюх! — спокійно відповіла вона, знімаючи з себе сіре пальто з пишним коміром лами. — То я для вас цигарки бігала брати.

— Як Кнюх? — аж присів Стратон Стратонович.

— Вчора увечері, як ви до Мамуні поїхали, зайшов він сюди, — взялася за гребінець Віоріка. — Зайшов і каже: «Я знаю, Стратон Стратонович на іменини до Октавіана поїхав… Я його щойно зустрів, але він не хотів уже повертатися. Боявся, невдача буде. Сказав, там, мовляв, ще сидить Віоріка, то ви їй передайте… Я знаю, незабаром у Стратона Стратоновича ювілей. Я, на жаль, не зможу на ювілеї побути. Їду в Крим. А оце мій сувенір на його день народження. Я знаю, Стратон Стратонович дуже муфлонів любить. Я йому дістав муфлона. Гадаю, він пасуватиме до баранівського погруддя. Повісьте у нього над головою. Так він просив». Я так і вчинила. А потім ще раз підкреслив: «Це мій сюрприз йому, таким чином!» — закінчила розповідь Віоріка, розчісуючи своє невизначеного кольору волосся. — Я щось зробила не так, Стратоне Стратоновичу? Він такий серйозний чоловік. Ніколи до мене не залицявся…

— Куди вже до вас залицятися, як ви з ікрою, — по-рибацьки кинув Ковбик. А подумки додав: «У дівки в голові зовсім лою нема. А втім, що вона поганого зробила? Ото що тільки повісила…»

Стратон Стратонович опустився на стілець, як простий відвідувач, навпроти Віоріки і почав дивитися на неї так, ніби вперше побачив її у своїй приймальні.

— Що ви мене так розглядаєте? — розгубилася Віоріка й швиденько витягла люстерко. — Чому ви не йдете до себе в кабінет?

Раптом загарчав телефон. Стратон Стратонович хотів було сказати своє звичне: «Мене нема», та тільки махнув рукою. Мовляв, що буде, те й буде.

Він узяв трубку і навіть не почув, як Віоріка шепотіла йому, затуливши мембрану.

— З управління, з відділу кадрів. Микола Юхимович.

— Слухаю вас, — пригніченим голосом мовив Стратон Стратонович. — А, це ви, Миколо Юхимовичу? Радий чути ваш голос. Що? Балаган? Який балаган? То все вигадки! Претенденти не можуть заспокоїтися. Ведмідь ще живий, а вони шкуру… Погруддя? Погруддя не моє, Миколо Юхимовичу, — Демокріта! Думаємо цілу алею заготовити: Платона, Арістотеля, Ломброзо… Не зрозумів. Де моє стоятиме? Чому поміж них? То не моє… Державні кошти? Так! Але… То не я… Погруддя схоже на мене? Воно схоже на Демокріта. Демокріт схожий на мене? Ви, як завжди, Миколо Юхимовичу, жартуєте… За це я вас і люблю… Благоуханний?! А що Благоуханний? Так, Едуард Кайтанович… Пам'ятаю. Чудовий ревізор. Об'єктивний! Ну, слабкість у чоловіка. Трішечки випив. Ревізія співпала з його днем народження… Не почув! Не почув, кажу, Миколо Юхимовичу… Я зараз перейду на свій телефон… Так, з приймальні… Та ні, вже давно на роботі… Я за цигарками вибігав… Секретарка?.. Такого не допускаю… Сам бігаю… Тікаю, так би мовити, від старості…