Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Я дивився на чоловіка і не міг збагнути, чому він так швидко погодився. Не розпитуючи ні про що, а ніби просто підкорявся кожному моєму слову. Я спитав його про це і Цортіс відповів:

— Не залежно від того, що наші світи були поділені, я продовжував вірити та молитися Вам, Хаосе. І тих, кого рятував, звертав у віру до Вас. Я й уявити не міг, що наше людство настільки… зрадило Вас і завдало болю, роз'єднало батька та сина. Я готовий на все, щоб справедливість перемогла. Але в мене питання до Вас, Хаосе.

— Яке? – кинув я знахареві, уважно його слухаючи.

— Хіба в такому разі людство не варте покарання? Стільки крові пролилося через самих людей!

Я зітхнув і відповів:

— Це мої руки в крові, а не людства. Мої емоції захлеснули мене, і я сам пішов на війну проти людей, як і хотів Рейлі. Можливо, тому я й розплатився своїм безсмертям за свій гріх. Ті, хто винний має нести покарання. І вони понесуть його. А щодо інших… кожна цивілізація будувалася на владі та підпорядкуванні. Боги мало що вимагають від людей, тому люди перестають відчувати їхню владу над собою, віддаючи перевагу слухатися і підкорятися земним ідолам. Це ніколи не викоренити в таких, як ви. Зрештою люди вірять у те, що їм кажуть їхні ідоли.

Цортіс пильно дивився на мене кілька довгих хвилин, а потім м'яко посміхнувся і похитав головою.

— Не знаючи, хто Ви, я сказав би, що Ви — дуже людяний. Але як істинний бог, Ви насамперед аналізуєте себе, усвідомлюєте свої помилки і не соромитеся цього. Перш ніж звинувачувати інших, Ви намагаєтеся дізнатися чи винні самі. Людям би таку якість прищепити: не звинувачувати інших у тому, що започаткували. І все ж таки… хотів би сказати, що Вашої провини тут немає, але здається я починаю Вас розуміти.

— Так, Цортісе, - сумно посміхнувся я. – Як би це не звучало, але у 99% випадків – вина двох сторін у тому, що сталося з ними.

— Але я все-таки наважусь Вам сказати, — обережно сказав знахар. – Не хвилюйтеся через свого сина. Згодом він зрозуміє та пробачить Вас.

— Я сподіваюся, — гірко зітхнув я.

— Він зрозуміє це, коли закохається. Коли піде Вашими стопами і зробить Ваші ж помилки…

— Я цього не хотів би! – запевнив я.

— Чи не бажаєте синові щастя? - з лукавством в очах спитав Цортіс і я насупився.

— Не бажаю сину відчути той біль та розчарування, що відчув сам.

Чоловік знизав плечима.

— Діти мають навчатись на помилках своїх батьків. Але якщо так вийшло, що діти не бажають цього, нічого страшного з ними не станеться, якщо вони повторять поворот долі. Якщо у Тулая вистачить розуму – він прийде до Вас за порадою. Якщо не прийде – стане мудрішим, незалежно від того, який буде кінець його шляху.

Я сумно посміхнувся. У вихованні дітей у мене досвіду не було. Але мабуть кожен з батьків бажає захистити, оберігти дитину від своїх гірких  помилок. Як цього хотів і я. Але я також розумів і логіку Цортіса: якщо Тулай не бажає мене розуміти, то рано чи пізно настане такий момент, коли йому теж доведеться робити вибір, доведеться зіткнутися зі своїми емоціями та своїми помилками. Що ж… у кожної людини свій шлях. Як і в бога.

Повертаючись до готелю, я побачив Торі та Тулая, які розмовляли разом за обідом. Я не став їм заважати. Здається, без мене зараз усім краще. З вікна кімнати Торі, я побачив, як вона разом із братом пішли у бік лісу. Повернулися вони лише за кілька годин. За цей час я вкотре обміркував план дівчини. Все здавалося досить переконливим у її словах, крім одного - я не хотів наражати її на небезпеку і віддавати в руки ... Деміана. Цортіс мене підтримав і я мав намір хоч якимось чином захистити Торі.

Дівчина тихенько увійшла до кімнати, кидаючи на мене обережні погляди.

— Іди до мене, кохання моє, - посміхнувся я її боязкості.

Торі обійняла мене і зазирнула у вічі.

— Більше не гніваєшся?

— Якщо я й серджуся на тебе, ти не мусиш мене боятися. Що це за дурниці?

— Я й не боюсь… Де ти був стільки часу? Сподіваюся, ти поснідав і рани оброблені? - суворим голоском почала вона допит.

— Звісно, моя пані.

Я хотів би посміхнутися, засміятися, тільки страх і тривога не давали мені спокою. Я повів її до ліжка і поклав поруч із собою. Мені хотілося її тепла, хотілося запам'ятати ці моменти.

— Тулай навчав тебе? - запитав, тримаючи її ручку у своїй і погладжуючи ніжну шкіру.

— Так, - зітхнула вона. - У нас мало часу. За нами можуть прийти день у день, з хвилину на хвилину.

— Я не зможу тобі допомогти, Торі, - з жалем відповів я. - Ти будеш одна в лігві ворога. Заспокоює мене лише одна думка: що ти справді потрібна Деміану, - я намагався говорити переконливо, хоч усередині мене все було натягнуте, як струна. – І він не вб'є тебе.

— Я б нізащо не захотіла б до нього повертатися, - заплющивши очі і зітхнувши, промовила дівчина. - Але іншого виходу зупинити його немає. Я розумію, що ти переживаєш за мене, але я впевнена у своєму плані.

— І в цьому буде твоя помилка, — зітхнув я. – Завжди потрібний другий план. Ніколи не можна покладатися на одне рішення.