Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

«Може, демон викрав душу померлої і приніс до нас?» — думав Содзу, а придивляючись до неї уважно, бачив в ній щось страшне й потойбічне.

«Хоча насправді вчорашній вогонь у горах не був таким яскравим, як під час похоронної кремації...» — згадували служниці.

«Видно, було вирішено обійтися скромним похороном», — пояснили місцеві гості, яких навіть не впустили всередину, а залишили в саду, щоб вони не осквернилися.

«Але ж дочка Восьмого принца, якою захоплювався пан Каору, давно померла. То кого ж вони тепер мають на увазі? — дивувалися служниці. — Та й навряд чи він настільки легковажний, щоб нехтувати своєю дружиною, Другою принцесою...»

Тим часом здоров’я старої монахині помітно зміцнилося, й оскільки потрібний їм напрям уже відкрився, то прочани зібралися в дорогу, вирішивши довше не затримуватися в такій моторошній місцині.

«Але ця особа все ще дуже слаба. А дорога додому неблизька... — заперечував дехто. — Чи витримає вона такий тягар?»

Приготували дві карети: в одну сіла стара монахиня з двома служницями, в другу поклали хвору жінку. З нею, крім молодої монахині, поїхала ще одна служниця. Їхали надзвичайно повільно, раз у раз зупиняючись, щоб дати хворим цілющий відвар.

Монахині жили в селі Оно біля підніжжя гори Хіе, і дорога туди була довга. «Жаль, що ми не подумали про нічліг у дорозі», — нарікали жінки. Було вже зовсім пізно, коли вони добралися нарешті до Оно.

Содзу допоміг матері, а його сестра незнайомці зійти з карети й лягти відпочивати. Виснажена несподіваною хворобою, супутницею старих людей, і далекою дорогою, стара монахиня знову почувалася трохи погано, але досить швидко оговталася, і Содзу повернувся в свій гірський монастир.

Оскільки монахиням не дозволялося давати притулок молодим жінкам, тому Содзу постарався зберегти в таємниці те, що трапилося з ними у дорозі. Його сестра також веліла своїм служницям тримати язика за зубами, заздалегідь тремтячи від страху, що хто-небудь приїде до них і розпитуватиме про жінку. «Як опинилася вона, така благородна, серед жалюгідних осель селища Удзі? — гадала вона. — Може, вона захворіла по дорозі на прощу до храму в Хацусе, а зла мачуха залишила її напризволяще?»

«Киньте мене в річку!» — повторювала нещасна, і більше нічого від неї не можна було почути. Молодша монахиня не мала ні хвилини спокою, роздумуючи, як швидше повернути незнайомку до життя. Але та лежала в повному забутті, байдужа до всього на світі, і, здавалось, сподіватися більше не було на що. Та хіба могла монахиня залишити хвору без допомоги? Крім того, той дивний сон... Розповівши про нього Адзарі, який від самого початку вимовляв молитви біля узголів’я хворої, вона попросила його спалити в покоях мак, щоб перепинити дорогу злим духам.

Ось у таких турботах про незнайомку минув четвертий і п’ятий місяці, але ніщо їй не допомагало, а тому з розпачу монахиня послала Содзу, своєму братові, такого стривоженого листа: «Прошу Вас, ще раз спустіться з гір і допоможіть нещасній жінці. Не думаю, що вона залишалася б досі живою, якби їй судилося померти, але те, що вона ніяк не одужує, означає, що злий дух ніяк не покидає її тіла. Дорогий брате, приїдьте, благаю Вас. Якби йшлося тільки про прихід у столицю, то, може, це і було б порушенням обітниці, але в тому, щоб спустися в Оно, мабуть, немає нічого поганого...»

«Справді дуже дивно. Якщо вона досі живе, то було б дуже прикро, якби я покинув її там... Але, видно, їй судилося, щоб я знайшов її, і тепер маю зробити спробу, щоб врятувати її. Якщо ж мої зусилля будуть марними, то доведеться змиритися з думкою, що її життя добігло кінця», — подумав Содзу і спустився в Оно.

Монахиня, не тямлячись від радості, розповіла йому все, що сталося за останні місяці. «Хвороба, особливо така тривала, неодмінно змінює людину до невпізнання, — плачучи, казала вона, — а ця жінка, як і раніше, зберегла свіжий і прекрасний вигляд. Стільки разів здавалося, що вона от-от перестане дихати, але вона досі жива...»

«Я вже тоді помітив, що вона надзвичайно вродлива, — сказав Содзу, заглядаючи за завісу до хворої. — І, видно, я не помилився — такої красуні я ще ніколи не бачив. Безперечно, такою красою її наділила доля в нагороду за минулі чесноти. Але за яку провину вона потрапила в таке лихо? Може, люди вже розповідають щось таке, що дозволило б розгадати цю таємницю?»

«На жаль, я нічого не чула. Та й звідки? Я тільки вірю, що її подарувала мені Каннон з Хацусе», — відповіла молодша монахиня.

«Значить, між вами є якийсь зв’язок, бо інакше Каннон не привела б її саме до вас», — сказав Содзу і, не розвіявши сумніву, почав молитися.

Якщо раніше навіть на прохання Імператора чи його родини Содзу не переривав свого усамітнення, то що було б, якби в світі дізналися, що він спустився з гір заради якоїсь підозрілої жінки? Поділившись таким своїм побоюванням з учнями, він узяв із них обіцянку зберігати все в таємниці. «Не кажіть нікому ні слова, — сказав він. — Я, недостойний монах, не завжди був вірний власним обітницям, але ніколи не впадав в оману через жінок. Зрештою, від долі не втечеш, і мене можуть засудити за це тепер, коли мені пішов сьомий десяток».

«Але подумайте, учителю, — заперечили монахи, — якщо ви дасте людям привід для негідних чуток, то це може кинути тінь на вчення Будди».

Однак Содзу був готовий взяти на себе найважчі обітниці, аби тільки його молитви подіяли. Всю ніч він провів біля хворої, і до світанку злий дух перейшов нарешті на посередника. Покликавши на допомогу Адзарі, Содзу знову став вимовляти заклинання, змушуючи злого духа відкрити, хто він і чому так мучить нещасну жінку. І дух, який впродовж довгих місяців нічим не видавав себе, нарешті відкрився.

«О ні, я не для того прийшов сюди, щоб скоритися вам — заволав він, вивергаючи прокльони. — Я і сам був колись монахом і старанно виконував обряди, але після смерті, коли моя душа ще блукала, а якась незначна образа прив’язувала мене до цього світу, я одного разу проник в оселю, де жило багато прекрасних жінок. Одну з них я вбив{329}, а от ця жінка сама вважала життя важким тягарем і безперестанно твердила, що хоче померти. І от, скориставшись таким випадком і тим, що однієї темної ночі вона залишилася сама, я заволодів нею. Та оскільки її оберігала Каннон, то я скорився вам і тепер покину її тіло».

«Але хто ти, назви себе!» — питали його, але посередник, на якого перейшов злий дух, видно, настільки ослаб, що вже не міг сказати жодного слова.

Тим часом