Читати книгу - "Свобода"

— Ви маєте всі права, аби зайти туди, сер, — нагадав йому прораб. — Хоча іти далеченько. Гадаю, раніше ніж за дві години не доберетесь — дуже тут багнюки багато.

— Просто позичте мені вантажівку, гаразд? Я вам усе відшкодую, чи ви можете заявити, що я викрав автівку, чи будь-що. Просто позичте мені бісів пікап.

Волтер відчув, що Лаліта поклала руку йому на плече.

— Волтере, ходімо, посидимо трохи в машині. — Вона повернулася до жінок. — Ми цілком на вашому боці, і ми дуже цінуємо те, що ви прийшли сюди, аби відверто висловити занепокоєння майбутнім цього чудового лісу, адже наша мета — зберегти його.

— Бач, як цікаво ти все завернула! — відповіла найстарша з жінок.

Коли Лаліта вела Волтера назад, до орендованої машини, вони почули, як по дорозі за їхньою автівкою загуркотіли вантажівки з обладнанням. Гуркіт змінився ревом, і, нарешті, перед очима в них з’явилися два величезні, шириною з дорогу, тягачі з обліпленими багнюкою тракторами. Водій першого залишив двигун випльовувати клуби диму, а сам зістрибнув на дорогу, аби перемовитися словом з Волтером.

— Сер, вам доведеться посунути свою автівку вперед, туди, де ми зможемо розминутися.

— А що, вам здається, я можу це зробити? — агресивно спитав той: — Що, саме так вам і здається?

— Не знаю, сер. Але давати задній хід ми не можемо. Десь із милю назад ми ледь не перевернулися.

Перш ніж Волтер розлютився ще більше, Лаліта взяла його за руки й завзято подивилась йому просто в очі.

— Ти повинен дати мені можливість усе тут розрулити. Ти занадто засмучений.

— І в мене є на це поважні причини!

— Волтере, йди в машину. Негайно.

І він зробив так, як йому було наказано. Він просидів там більше години, граючись із «Блекберрі», який не ловив сигналу, і слухав, як марно витрачається викопне пальне в тягачі, що стояв на місці позаду нього. Коли водій, нарешті, вирішив вимкнути двигун, Волтер почув удалині цілий хор двигунів: там застрягли ще чотири чи п’ять великих вантажівок і землерийних машин. Хтось має викликати поліцію штату, аби ті розібралися з Цорн та її активістками. Просто неймовірно: він стирчить у лісі округу Вайомінг, потрапивши у затор! Лаліта бігала взад-вперед по дорозі, дискутуючи з різними сторонами суперечки, роблячи все можливе, аби сприяти розповсюдженню доброї волі. Аби згаяти час, Волтер почав подумки перераховувати зміни в світі, що трапилися за ті кілька годин, які минули з моменту його пробудження в готелі «Дейз інн». Чистий приріст населення: 60 000. Приріст території Америки: 400 га. Кількість птахів, убитих домашніми й дикими кішками у Сполучених Штатах: 500 000. Кількість барелів нафти, спалених у світі: 12 000 000. Кількість метричних тонн двоокису вуглецю, викинутих в атмосферу: 11 000 000. Кількість акул, убитих заради їхніх плавців і залишених плавати у воді мертвими: 150 000... Цифри, які він уточнив, коли годинна стрілка зробила ще одне коло, викликали в нього відчуття дивного, злобного задоволення. Трапляються такі погані дні, що виправдати їх може лише ще більше погіршення, падіння у справжню оргію поганого.

Вже була майже дев’ята година ранку, коли до нього повернулася Лаліта. Вона повідомила, що один водій знайшов місце у двохстах ярдах позаду, де легковий автомобіль міг би здати убік і пропустити вантажівки. Водій найостаннішої машини має здавати заднім ходом аж до шосе і викликати поліцію.

— Хочеш спробувати дістатися до Лощини Форстера пішки? — спитав її Волтер.

— Ні, — сказала Лаліта. — Я хочу, аби ми негайно поїхали. У Джойслін є фотоапарат. Нам у жодному разі не можна дозволити їй сфотографувати нас поблизу поліцейської акції.

Наступні півгодини були віддані торохнечі механізмів, вереску гальм, чорним клубам диму від роботи дизеля, а сорок п’ять хвилин після цього їм довелося дихати вихлопними газами задньої вантажівки, яка дюйм за дюймом, заднім ходом просувалася долиною. Коли вони, нарешті, досягли шосе й опинилися на свободі широкої, відкритої дороги, Лаліта повела автівку назад до Беклі на шаленій швидкості, а долаючи найкоротший прямий відрізок, вона притисла педаль газу до підлоги, через що на повороті залишилися чорні сліди гуми.

Вони вже в’їхали у занедбане передмістя, коли його «Блекберрі» заспівав пісеньку блакитного співуна, офіційно відзначаючи їхнє повернення до цивілізації. Дзвінок надійшов з номера у Твін-сітіз, який здався йому частково знайомим, а частково — чужим.

— Тату!

Волтер здивовано нахмурився.

— Джоуї? Ух ти! Привіт.

— Так, це я. Привіт.

— У тебе все гаразд? Ти так давно не дзвонив, що я навіть не впізнав твого номера.

Раптом зв’язок наче перервався, ніби Джоуї поклав слухавку. Чи, може, він сказав щось не те. Але тут Джоуї знову заговорив, хоча й чужим голосом. Тремтячим голосом не впевненого у собі хлопчика.

— Так, ну, отже, тату... гм. У тебе є хвилинка?

— Звичайно.

— Гм, ну, е-е, справа в тому, що, гадаю, у мене проблеми.

— Що?

— Кажу, в мене проблеми.

Саме такий дзвінок страшенно боїться отримати будь-який батько, але у ту мить Волтер не відчував себе батьком Джоуї. І він відповів сину так:

— Слухай, і в мене також! В усіх нас!

Уже досить

Не минуло й кілька днів від того, як юний Закарі запустив інтерв’ю з Катцом у своєму Інтернет-блозі, а голосова пошта на мобільному Річарда вже переповнилась повідомленнями. Перше надійшло від нахабного німця Маттіаса Дренера, якого Катц насилу пригадав: Катц від нього ледь відбився під час турне «Горіховий сюрприз». «Оскільки ви знову даєте інтерв’ю, — заявив Дренер, — то, сподіваюся, ви будете ласкаві й дасте мені інтерв’ю, як обіцяли, Річарде. Ви обіцяли!» У своєму повідомленні Дренер навіть не натякнув, звідки у нього, взагалі, номер сотового Катца, але, скоріше за все, у цьому був винен витік інформації з блогосфери, куди той потрапив із серветки, яку музикант ткнув одній із багатьох чікс, що зустрічалися йому під час турне. Безперечно, тепер прохання дати інтерв’ю приходили йому також і в електронних листах; може, листів було навіть більше, аніж дзвонків, але Катцу з минулого літа не вистачало сили духу вийти в онлайн. Після повідомлення Дренера йшли численні дзвінки від чікси на ймення Єфросинія з Орегону; лякаюче веселого музикального журналіста з Мельбурна, Австралія, і ді-джея університетського радіо з міста Айова, якому, судячи з його голосу,