Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

 - Про хлопця свого думаєш? - голос Артура відвернув від тривожних думок.

 - Ага, - легко погодилася, - про тебе, ти ж моїм хлопцем назвався.

Обмінялися з Артуром глузливими поглядами, витерла рукавом обличчя, хоча сліз там уже й не має.

 - І що ж ти про мене думаєш? - треба ж, зі мною, такою страшною й нещасною фліртують - як мило з його сторони.

 - Що ти навіть не пам'ятаєш, як мене звати, - нахабно збрехала, помітивши всі факти.

- Помітила? - дивно, але він дещо засоромився!

 - Ясний перець, Ашот! - удала, що не пам'ятаю його імені.

- Я Артур, - надувся трохи.

 - Я знаю. А мене як звуть? - зухвало виблискую зубами, так що обличчя болить до чортиків.

 - І як тебе звати? - поцікавився самовдоволений, поки ми виїжджали з міста.

- Ну, я-то своє ім'я знаю, а ти навіть згадати не намагаєшся, - удавано надулася, виявляється я з ним почала фліртувати, справа пахне погано.

- Ну, не знаю, - він злегка посміхається, не знаю чому, - Августина?

Ми засміялись, але сміх цей був натягнутий.

- Дарина, - видихнула, дивлячись в вікно.

- Небесний Дар, - усміхається він, зупиняючи машину біля автостанції.

- Скоріше прокляття, - криво усміхаюсь, згадуючи слова покійної бабці. Вона часто мене сварила, тому що ми з братом не слухались, а на нього її прокльони не діяли. Мені її не вистачає, єдиний дорослий в моєму житті, яка виконувала свою роль, хоч в ті короткі дні, коли вона до нас ще приїжджала.

- Кому як, - усміхається він, глушачи машину. – Все буде нормально з тобою?

- Я вернусь додому і весь цей дурдом залишиться тут, - видихаю з посмішкою, наче сама себе в цьому заспокоюю.

- Якщо так, то це добре, - погоджується Артур, видихнувши з полегшенням.

- Що правда у мене нема грошей на білет, - криво посміхаюсь, вивертаючи пусті кишені.

- Що ж поробиш, прийдеться грати роль твого хлопця до кінця, - на диво легко погодився Артур.

Через десять хвилин ми уже стояли на зупинці останнього автобусу в моє рідне місто. Було ніяково, Артур явно хотів закурити, тому весь час теребив кишеню куртки. Ми вдавали наче один одного не знаємо. Подумки я вже вирішувала що скажу мамі, і гірше того батьку. Він явно мене не зрозуміє.

- Ти на зовсім додому їдеш? - ми повільно пішли в бік стоянки до вказаного автобуса.

 - Боїшся, що гроші не віддам? – усміхаюсь, обнімаючи себе, щоб не замерзнути.

 - Звісно, боюся, - примружився він, усміхаючись.

- На свята, а потім подивимося, - у думках я вже обіцяла, що ноги моєї в цьому місті не буде, але зізнаватись в цьому не хотілось. З мене вистачило цього міста і його дивовижних мешканців. Ми встали біля самого автобуса, люди повільно залазили всередину, скоро відправлення.

 - У нас на свята набагато красивіше, може, залишишся... у мене поживеш? - у мене сіпнулося око, але щойно я побачила, що Артур дивиться, нахабно посміхаючись, кудись за мою спину, трохи заспокоїлася й обернулася.

З мого рота знову вирвалась лайка, яка яскраво описала усю ситуацію. З боку лісу до нас твердою ходою йшов оскаженілий Кай. Одягнений в одні чорні шорти, він м'яко ступав по снігу босими ногами, немов виринаючи з темряви лісу. З кожним його кроком мені ставало дедалі страшніше. А потім прийшло усвідомлення всієї ситуації, особливо про хлопця в одних трусах (ну не віриться мені, що під шортами є щось іще!), який так легко йде по снігу в мороз!

Не втримавшись, зробила рух «рука – обличчя». Ні, ну що з вами не так, вовки? Як же конспірація, зрештою?! Відповідь очевидна, звірина кров в кінець відбиває мізки. Час рятувати свій зад, на жаль, Артур у мої плани не входить і доведеться його залишити на поталу.

 - Ну, бувай, - обернулася до Артура, який не підозрював про "щастя", що привалило йому. Обійняла, та ще й, скориставшись ситуацією, чмокнула в щоку. Дістала баночку вовків і сунула в кишеню його куртки з шепотом:

- Залатаєш себе потім.

У тому, що альфа висловить свою злість на хлопцеві, я майже не сумнівалася. Йому скоро мазь знадобиться більше, ніж мені. Обернувшись, побачила, що з роздутими на шиї венами Кай швидко наближається. Здавалося, що ще трохи, і він обернеться на вовка, але мені було так погано через нього, що я не боялася мстити, доводячи його.

- Ей, ти там всі мізки відморозив, чи що? - крикнула біля самих дверей автобуса.

Показала йому язик і поки той оторопів від моєї наглості, показала йому нецензурний жест під сміх і оплески Артура.

– Бовдур!

До автобуса я забігла бігом, зачинила за собою двері, водій виявився тямущим і одразу завів мотор і поїхав. Тінь промчала повз вікно, це блондин збив з ніг чорнявого, який сміявся на весь вокзал. На мордобій я вирішила не дивитися, відвернувшись. Мені було шкода Артура, трішки. Один цілком нормальний хлопець у цьому місті, зі своїми тарганами й комплексом героя, але все ж таки був.