Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

Двері з тихим шипінням відчинилися.

— Ваш сніданок, панове…

Антоніна в білому фартуху поверх ділового костюма та волоссям, забраним під ажурний чепчик, виглядала мило і потішно. Вона вкотила в кімнату невеликий візок, обставлений кавовим сервізом і цілою купою різнокаліберних тарілочок і вазочок з канапками на будь-який смак.

— Дякую, дитинко, — кивнув метр Нік-кита. Здивовано глянув на новий вигляд інспектора. — А цей маскарад навіщо?

— Прислужниці належиться.

— Нісенітниця якась. Знімай усе і сідай з нами.

— Усе?

— Ой, та годі буде, — засміявся метр. — Не вередуй. Тобі не личить… Втім, якщо Його Високість цікаво глянути наскільки ти погарнішала з часів юності…

— Якось іншим разом, метре… — підтримав жарт Вест. — Тим паче, що навряд я щось геть нове побачу. Краще повернімося до часів правління Алекс-сандра ІІ.

— Так? А я, зізнатися, думав, що з цим періодом ми вже розібралися. Рутина та й годі. Усі ті події, які змусили нас на такі радикальні заходи, як ви можете здогадатися, почалися вже в роки царювання вашого батька.

— І що ж такого надзвичайного сталося саме за останні тридцять років? — Климук узяв найближчий бутерброд і обережно надкусив. — Ммм, ти досі пам'ятаєш мої смаки. Дякую. Ось уже не чекав.

— Ваша Високосте, — Антоніна мило посміхнулася. — Я знаю про вас усе. Така вже робота…

— Так, — підтвердив голова СВВІБ. — Без перебільшення. І багато чого зараз було б значно простіше, якби не той злощасний випадок на Інокині.

Дівчина ледь помітно здригнулася. Схоже, вона пережила справжнісінький жах, якщо досі остаточно не забула. Весту навіть шкода її трохи стало.

— А за часів Алекс-сандра ІІІ сталося найстрашніше, що тільки могло — рутина! Людина така істота, яка примудряється звикнути до всього. У давнину навіть жарт такий був. Мовляв, людина звикає навіть до страти через повішення. Спочатку трохи смикається, а потім звикає і висить спокійно.

— Похмурий жарт.

— Зате точно відображає характер Людства. Усього якихось три покоління змінилося, а громадяни Ирія звиклися з війною та еннемі, як із сезонними штормами. Деякі заходи вжито, а там подивимося: може цього року пронесе, обійдеться?.. Ще ніхто не нарікає, але й патріотизм згасає буквально на очах. А коли у людей зникає глобальна мета, що засліплює свідомість, немов сонце очі, вони починають озиратися і придивлятися до дрібниць. І приховувати правду стає все складнішим, все більш витратним. Не кажучи вже про таке свинство, як людський фактор, здатний розвалити навіть найстабільнішу і найнадійнішу структуру.

— Це так… — погодився Климук. — Відсутність дисципліни, надмірна цікавість, непередбачуваність — жах кожного командира.

— До речі, про командирів… — зітхнув метр Нік-кита. — Чи ваш батько виявився найрозумнішим з останніх імператорів, чи підказав хтось, непомітно для СВВІБ, але саме за нього була заснована школа розвідки при Оджаку. Мовляв, СВВІБ чудово справляється з внутрішніми ворогами та ситуацією загалом, але суто військові функції не витягує. І головний закид, проти якого нам не було що заперечити: це те, що війні півсотні років, а місцезнаходження зірок системи Еннемі так і не виявили.

— Так, звинувачення солідне. Правду відкрити не можна, а отже і виправдатися не вийде.

— Факт. Тож і школу створили, а потім і ГРУ. Треба ж випускників кудись направляти працювати. Ну, а ті, відповідно, почали копати в усіх напрямках із притаманними молодості ентузіазмом та завзятістю.

— І накопали?

— По дрібницях, — скривився голова СВВІБ. — Справжні крихти… Але, ж є початок. А головне, якщо хоч щось не вкладається у загальну схему, воно раніше чи пізніше поставить під сумнів усе інше. Не варто вважати противника дурнішим за себе. І для того, щоб зрозуміти це, навіть аналітичний відділ турбувати не варто.

— Згоден.

— Ну от і пояснення. Не в цій п'ятирічці так у наступній, але ГРУ докопається до справжнього стану справ і доповість Імператору. Наслідки також очевидні.

— Вам не позаздриш, — співчутливо покивав Климук.

— Не кажіть нісенітниці, юначе! — уперше за всю розмову метр Нік-кита дозволив собі підвищити тон. — До чого тут це? Імператор накаже — я завтра ж прийму отруту. Що буде з Ирієм? Навіщо було витрачати стільки зусиль, жертвувати людьми, ламати долі, якщо все марно? І тепер спокійно спостерігати і чекати, коли Імперія звалиться? Коли справу всього життя, твого та багатьох попередників буде знищено. І не ворогами, соратниками. З найкращих спонукань. В ім'я правди та справедливості!

Вест тактовно промовчав, даючи метру виговоритись. Але, той уже впорався з несподіваним спалахом.

— Перепрошую, Ваша Високосте.

— Нормально. Усі ми люди… Продовжимо?

— Звісно. Тим більше, що, по суті, ми вже цілком можемо підсумувати нашу розмову. Адже останнє ваше питання стосувалося Імператора.

Вест смикнув шиєю.

— Можете не продовжувати. Я зрозумів. Ви хочете до того моменту, коли розкриється суть операції «Еннемі», посадити на трон імператора, який не здивується доповіді ГРУ і дозволить СВІБ продовжувати в тому ж дусі.