Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.

— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…

— Єдине в мене бажання: щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…

…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?

Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібігуль-Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…

Ой, що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає…

Це раптом заспівав Мехтодь Цабекало. Ніхто з козаків і не здогадувався, що гарно так він уміє співати. Знали тільки, що він любить казати «еге ж!» та «авжеж!» та вслід за товаришами гарно рубати шаблюкою ворогів…

Ой, що ж бо то та й за бурлака-а-а, —

підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі:

Що всіх бурлак скликає!

Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…

Ой що ж бо то та й за бу-у-рла-ака,

Що-о всі-іх бурла-а-а-к склика-а-а-є!

Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.

Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!

А далеко десь — Україна!

А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…

І ніякого над тим морем чорного ворона…

Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..

Юзбаші дав команду зупинитися.

Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося: ще трохи пройдуть понад морем…

Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями-гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.

Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.

Тоді юзбаші сказав по-турецьки:

— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека-Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад-баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників-козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.

Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль-Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.

Юзбаші урочисто заявив:

— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад-баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!

Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поважний баші може отако: р-р-раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?

То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?

Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.

А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…

У печері він вийняв ножа і почав розрізати пута на руках козаків. Робив цю справу мовчки. За кілька хвилин упорався.

Яремко стояв і намагався поворухнути бодай одним пальцем. Сириця так перетисла жили на руках, що вони затерпли, а шкода: можна було б кинутися на цього чортового турка та й задушити в цій печері — ач, знайшов собі робітників! Але подумав: він же подарував нам життя! І за це — спасибі!

— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!

— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…

Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.

Повернувся до козаків і сказав українською мовою:

— Ходімо за мною!

Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?

— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..

Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.

Розділ десятий,

який змусить чительника повірити в потойбічну силу…

І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…

Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати: чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає: порятунок чи хитра пастка?

Турок раптом вишкірив зуби і промовив:

— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?

— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.

«Фуга самотем петере» — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало: «Шукати рятунку у втечі». А «екво вегі» — «їхати верхи»! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спудей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!

Шкода Клюсика! Загинув він у морській битві при Синопі. Турецька шаблюка знесла голову хороброму