Читати книгу - "Домбі і син"

— Слухай-но, хлопче, — сказав він Робові, докладно обміркувавши всі подробиці цього відчайдушного проекту, — завтра я стану тут на рейді лише опівночі, може, й пізніше. Дослухайся добре, і як тільки я постукаю, вже біжи й одчиняй двері.

— Гаразд, капітане, — відповів Роб.

— Ти за той час бери й далі вивчай всі ці книжки, — поблажливо порадив капітан. — І, сподіваюсь, із тебе ще будуть люди, коли ми з тобою засукаємо рукави. Але завтра, щойно я постукаю — хоч яка буде пізня пора, — ти щоб хутенько звинувся і ту ж мить був на дверях.

— Буду, капітане, — пообіцяв Роб.

— Розумієш-бо, — твердив далі капітан, аби його завдання краще вбилося хлопцеві в голову, — за мною, правду кажучи, можуть гнатися і вхоплять на порозі, якщо ти вчасно не звинешся.

Роб іще раз запевнив, що буде насторожі й напохваті, і капітан, заручившись цією передбачливою домовленістю, востаннє почимчикував додому, до місіс Мак-Стінджер.

Думка, що він у цьому домі востаннє, разом з тим жахливим наміром, що його він ховав під синім жилетом, зродили в капітанові такий смертельний страх перед Мак-Стінджер, що кожного разу, коли він зачував її кроки, на капітана нападала трясця. Як на зло, того дня місіс Мак-Стінджер була в чарівному настрої — ласкава й сумирна, мов ягничка; отож коли вона прийшла запитати, чи не приготувати йому чого на обід, капітана геть загризло сумління.

— Може, хочете пудингу з нирок, або баранячого серця, капітане Катле? — питалася вона. — Не бійтеся, що завдасте мені клопоту.

— Ні, спасибі, мадам, — подякував капітан.

— То, може, печену курку з доброю начинкою і підливою з яєць? Ну-бо, капітане! Влаштуйте же собі маленький бенкет.

— Ні, дякую, мадам, — скромно повторив капітан.

— Я бачу, ви щось не в гуморі. Вам треба чогось підбадьорливого. Може, пляшку хересу?

— Гаразд, мадам, якщо й ви вип’єте зі мною, — погодився капітан. — Ви не були б такі ласкаві, мадам, — додав капітан, якого сумління вже роздирало на шматки, — взяти з мене комірне за квартал наперед?

— Чого це раптом, капітане Катле? — різко (як здалося капітанові) спитала місіс Мак-Стінджер.

Капітан злякався на смерть.

— Ви зробили б мені величезну послугу, — покірливо сказав він. — Я не вмію берегти гроші: вони самі розпливаються. Прошу вас.

— Добре, капітане Катле, — ні про що не здогадуючись, відповіла місіс Мак-Стінджер, потираючи руки. — Візьму, коли так хочете. Негоже мені, з моїми дітьми, відмагатися, як негоже й просити.

— То, може, ви, мадам, ласкаво передасте оці вісімнадцять пенсів своїм малятам? — сказав капітан, виймаючи монету з бляшанки, що стояла в нього на буфеті. — А може, ви прислали б їх усіх сюди? Мені чогось охота їх побачити.

Кожен малий Мак-Стінджер був капітанові, як ніж у серце, коли всі вони гамузом удерлися до кімнати і зі зворушливим довір’ям, на яке він так мало заслуговував, обскочили його. Погляд Олександра Мак-Стінджера, який був його улюбленцем, завдавав йому нестерпного болю; голосок Юліани Мак-Стінджер, що була копією своєї матері, вганяв його душу в п’яти. Все ж протягом години чи двох він тримався доволі пристойно, а малі Мак-Стінджери робили з ним що хотіли та, вибрикуючи, причинили деяку шкоду ще й його лискучому капелюхові, мостячись у ньому по двоє, як у гніздечку, і барабанячи по денцю черевиками. Нарешті капітан, з великим жалем, відправив їх геть і, прощаючись з цими янголятами, відчував такі гризоти сумління й такий сердечний біль, як людина, що йде на страту.

В нічній тиші капітан поскладав у скриню все своє важче добро і замкнув її на ключ з наміром залишити її тут, очевидно, назавжди — хіба що, може, вдасться йому знайти колись такого чоловіка, достатньо мужнього та відчайдушного, що міг би прийти й запитатися за неї. Дрібніші предмети першої необхідності капітан згорнув у вузлик і, прилаштувавши своє столове срібло якнайближче до тіла, був готовий до втечі. Рівно опівночі, коли Бриг-майдан поринув у сон, а оточена дітворою місіс Мак-Стінджер — в солодке забуття, він навспинячки підкрався в темряві до дверей, одчинив їх, м’яко зачинив за собою і кинувся бігти що було духу.

Гнаний видінням, у якому місіс Мак-Стінджер, зірвавшись з ліжка і забувши про одяг, мчала за ним, щоб завернути його назад, гнаний також усвідомленням власного страшного злочину, капітан Катл не збавляв темпу і давав волю ногам на всьому шляху від Бриг-майдану аж до дверей крамниці корабельних інструментів. Двері відчинилися негайно, бо Роб стояв на чатах, і тільки коли їх замкнули на ключ та на засув, капітан відчув себе у відносній безпеці.

— Ху! — відсапнув капітан, роззираючись довкола. — Аж легше стало!

— Щось негаразд, капітане? — вигукнув наполоханий Роб.

— Ні-ні,— відповів капітан, змінившись на обличчі і прислухаючись до кроків під вікном. — Але ти, хлопче, затям: якщо сюди прийде яка дама, — не з тих двох, що ти уже тут бачив, — і питатиме капітана Катла, то кажи, що такого не знаєш і ніколи не чув. Затям собі це.

— Слухаю, сер, — одповів Роб.

— Можеш додати, якщо хочеш, — поміркувавши трохи, сказав капітан, — що читав десь у газеті, ніби цей капітан виїхав до Австралії з цілою партією переселенців, які заприсяглися, що вже ніколи не повернуться.

Роб, утямивши, закивав головою, і капітан Катл, пообіцявши, що зробить з нього людину; коли той слухатиметься, позіхнув і відпустив його спати, а сам побрався нагору, до спаленьки Соломона Джілса.

Несила описати, що вистраждав капітан наступного дня, при кожній появі на вулиці дамського капелюшка і скільки разів стрімголов утікав на мансарду, ховаючись від уявної місіс Мак-Стінджер. А щоб менше утруднювати себе, вдаючись до такого способу самозбереження, капітан повісив фіранку на внутрішньому