Читати книгу - "Ярославна"

княжого сідла золотого пересяде в сідло для рабів. Вже в наші дні під час розкопок у похованні половецького хана знайдуть позолочений княжий шолом руської роботи. (Нині він виставлений в Музеї коштовностей України). Дивлячись на нього, іноді хочеться думати: а раптом… А раптом це шолом Ігоря Святославича, князя новгород-сіверського, що його переможець хан Кзак (Гзак) забрав собі на згадку про побіду? А перед смертю звелів поховати шолом, як найбільший свій трофей, разом з ним в одній могилі? Щоб і на тім світі, у світі своїх предків, хвастати побідою над руським князем, якого він захопив тоді в рабство, а шолом його позолочений взяв собі?

Минули віки та віки, і княжий шолом, бодай і з того світу, а таки повернувся до нас, нащадків русичів.

Нещасливою – але тільки в перші століття після написання, – була і доля рукописного «Слова о полку Ігоревім». До кінця ХVІІІ ст. воно нікому не було відоме, і ніхто про поему Ігоря Святославича з клану руських князів Ольговичів і чути не чув. Як бозна-де воно й пролежало віки та віки. (І як воно не загубилося протягом тих віків небуття? Диво!) А це ж чи не пів тисячоліття забуття, га? Який ще твір може витримати 500 років невідомості? Не втративши за ці століття своєї свіжості, не кажучи вже про пристрасну поетичність та актуальність.

Аж доки старанням Мусіна-Пушкіна «Слово» не з’явиться друком – вже в іншій епосі і в іншій країні. Але за своє врятування «Слово» щедро нагородило Пушкіна – він теж став безсмертним.

Проте невезіння тривало (злий фатум над ним тоді все ще висів?). У 1812 році бібліотека Пушкіна згоріла під час захоплення Наполеоном Москви – згорів і оригінал староруської поеми, до того нікому не знаної. Залишилося тільки друковане видання та рукописна копія, зроблена для Катерини II.

А вже згодом почалася не просто щаслива доля «Слова», почався тріумф творіння нікому до того невідомого удільного князя з якогось там Новгород-Сіверська, що триває й нині. (І це при тому, що в поемі описано не переможний похід Ігоря, не його вражаюча перемога, а нищівна поразка!)

І триватиме вічно – покіль існуватиме в світі красне письменство, адже «Слово» безсмертне – невдаха-полководець, пересічний князь, нічим не видатна особистість, Ігор Святославич виявився геніальним поетом. На всі часи й віки. Новітнім Бояном, соловієм Русі.

Сам же Ігор Святославич так і помер з гнітючою дум-кою-відчаєм: «Слово», у яке він вклав свою душу і думи заповітні, нікому не потрібне і нікого не схвилювало. А він же його писав, як пісню співав, наче готовим його в золотому сні побачив, а сучасники Ігоря ним і не зацікавились. На нього просто не звернули уваги. А він же творив, наче у воду дивився!

І помер, не підозрюючи, яка неймовірна слава після п’яти століть забуття чекатиме його творіння. Тож, помираючи, сам себе ще й добивав, пришвидшував свій кінець (чи не від того й душа його боліла?):

«І похід мій проти половців не вдався – яку жахливу поразку я тоді потерпів! – і «Слово», написане про той похід, теж не вдалося. Невже я такий безталанний і невезучий?…»

Це були останні його думки в цьому суєтному світі.

А пристрасті… Пристрасті навколо «Слова» не вщухають і понині, бо і понині ще не всі загадки «Слова» розгадані, не всі його таємниці відкриті, ще й нашим нащадкам буде над чим сперечатися та розкривати таємниці.

«Кількість наукових досліджень найвідомішої пам’ятки давньоруської літератури, – стверджує знавець (Андрій Залізняк, відомий лінгвіст, академік), – така велика, що коли скласти їх докупи, одній людині і за життя цього не прочитати».

А саме «Слово» – в перекладі із староруської – займає якихось 17 з чимось сторінок звичайного книжкового формату. Від перших рядків з посиланням на Бояна і до останніх

Князям і дружині — Слава! Амінь.

І в першу чергу йому слава – Ігорю Святославичу. Хоч і програв він свій похід в Половеччину, завдавши цим жалю Русі, але ж та поразка – парадокс! – надихнула його на поему, віку якій ніколи не буде.

І все так само – лишень вслухаймося:

За Сулою іржуть коні, У Києві слава дзвонить.

І все так само, все так же віками й віками:

Грає море опівночі, Дощі з туманами ідуть: В Руську землю до отчого Столу золотого Бог Ігорю вказує путь.

І все так же, і все так же ми чуємо – і будемо чути віками, ми ж бо русичі, безсмертні, – слухати, як у «Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче Ярославна, як та зозуленька кує, словами жалю додає…»:

О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, — Сльозами моря не долить. Р.S.

Здається, все вже сказано-розказано. За два останні століття вивчення «Слова». Все вже, здається, прокоментовано, розтлумачено, всюди правильно розставлені акценти, вірно – нарешті! – прочитані трудні терміни, назви, ті чи ті вислови… Здається…

Але час іде, і виявляється, що не всі ще таємниці «Слова» розгадані, не всі ще темні місця витлумачені, тож нерозгаданих загадок у поемі чимало залишається й на сьогодні. Хоч деякі з них і справді розкриті.

Як ось хоча б ця.

І ЧОГО ЦЕ КНЯЗЬ ВСЕСЛАВ БІГАВ НОЧАМИ ДО КУРЕЙ ТМУТАРАКАНІ?

– Ви приїхали автівкою чи каром?

Все тут українцеві зрозуміло (мова ж бо українська), хіба що крім одного – що це за «кар»? Судячи з тексту, якийсь транспортний засіб. В Україні, до речі, чомусь невідомий.

Але це така вже сьогодні мова українців з англомовної діаспори.

Кар – по-англійськи поїзд.

Живучи в англомовному середовищі, знаючи англійську (нею лише й користуються поза своїм помешканням), такі українці ні-ні та в розмові між собою (на рівні побуту, звісно) й використовують слова іншої, відомої їм мови.

Себто перед нами…

Так, так, суржик.

Всюдисущий (зокрема серед українців) Дядько Суржик. І що б, здавалося, сказати: ви приїхали автівкою чи поїздом? Так ні. Дядько Суржик і тут вліз – замінивши слово «поїзд» в українській мові «каром» з іншої, в даному випадку, панівною за місцем проживання, мови.

Суржиком в Україні називається суміш зерна пшениці й жита, жита і ячменю, ячменю й вівса і т.ін., борошно такої суміші. (Казали: сіяв пшеницю, а зібрав суржик – як до пшеничного зерна при посіві потрапило інше зерно).

Друге значення терміна суржик вже по нашій темі (правда, із застереженням: розмовне): елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; простіше – нечиста мова.

Суржик