Читати книгу - "Ярославна"

Коли вони приходили в сон, князь схоплювався і, обхопивши голову руками, хитався в ліжку з боку на бік… І тихенько при цьому не то стогнав, не то вовком завивав. Крізь стиснені зуби… Ярославна теж, схопившись, до ранку утішала мужа, розуміючи, що все це дарма.

– Така у них доля…

– Але я повернувся з полону живим і здоровим, а вони… юні, молоденькі… Тільки б жити… А їх… потопили в озері… Мені часто сниться, як Олег, синок наш, у кривавій воді захльобується, як його топлять хижі кочовики. З моєї вини! Бо я русів у степ повів. І синка десятилітнього з собою прихопив – нащо?… Хотів, аби він, майбутній князь Русі, з малих літ до походів привчався… А його… В озері, в каламутній та кривавій воді, втопили. За що? Він же ще дитиною був. Йому б ще жити та жити. А вони його… В каламутній та кривавій воді утопили… Вишкірюючи з потіхи зуби…

Іноді й удень, як, бувало, задумається князь – а він почав постійно задумуватися, іноді так, що й не догукаєшся до нього, – а тоді раптом схопиться, тремтячою рукою поперед себе тиче, тиче…

– Он він… Олежик. Синку! – кричить, вже обидві руки простягаючи. – Ти повернувся з полону? Йди, йди до мене…

– Який… Олег? – жахалася Ярославна. – Його давно в цьому світі немає.

– Але ж він прийшов до нас. З Половеччини в Чернігів… Хіба ти не бачиш? Оно-но ж він, у кутку стоїть – слізки витирає. І мокрий увесь, у багні кривавім… Синку, синку, ти вибрався з озера, у якому вас половці топили?

Ярославна, обхопивши голову руками, вибігала з покоїв. Душа у неї боліла, хоч вона те старанно утаємничувала. Боліла, бо не знала, як утішити мужа і де для цього потрібні слова знайти?

Князь ніби заспокоювався, день-два був аж веселим, навіть метушився, наче кудись збирався, але швидко в нього опускалися руки, і все починалося знову.

– Оно-но Олежко наш… Бачиш, бачиш? В гості до нас прийшов. З онуком моїм, Святославом, – його теж утопили погані. А за ними… бачиш, бачиш? – вся моя дружина, всі полки мої, що їх погані теж в озері своєму смердючому потопили.

Як помирав князь, Ярославна тримала його руку в своїх руках, намагаючись зігріти його своїм теплом. А він холонув, холонув… І затих.

– Нема мого лада, немає мене… – тільки й мовила.

Родичі, бояри, слуги померлого Ігоря зодягали чорне вбрання і чорні шапки – на знак скорботи й жалю. Коли везли тіло князя, перед труною вели коня і несли стяг, а вже біля гробу поставили списа.

Після похорону родичі роздали бідним щедру милостиню – духовенству та жебракам – як і велить звичай. Родичі, бояри, слуги і народ плакали над гробом князя, причитали похвалами небіжчику: він був хоробрий у раті, шанував, постачав і втішав духівництво, завжди роздавав щедру милостиню рідним, любив і шанував дружину, нічого для неї не шкодуючи… Особливо в причитаннях виділялася вірність покійного тим клятвам, що їх він давав за життя, підкреслювалась його тілесна і духовна чистота, справедливе правосуддя, що його він чинив, суворість до злих людей, безстрашність перед сильними, які притісняли слабкіших… Що покійник перед убогими завжди був сам убогий, хоч і багатий душею…

– З нами нині, – голосили, – плаче вся Руська земля…

Для Ярославни це було малою утіхою. Що їй з того, що плаче вся Руська земля, як вона втратила коханого мужа і віднині й до скону літ приречена на самотність! І буде вона знову виходити на заборола і тужити, плакати, побиватись за коханим, який вже ніколи, ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

Спаський собор Чернігова дійсно був родовою усипальницею Ольговичів. Можливо, там поховано й Ігоря Святославича, який теж Ольгович, і на день смерті був правлячим князем?

Хоча не виключено, що його могли поховати – за його бажанням – у П’ятницькій церкві, яку він з такою любов’ю збудував – як пісню проспівав.

Наступного дня після похорону Ігоря, навіть не зачекавши необхідних дев’яти та сорока днів по пам’яті небіжчику, його брати, сини і родичі Ольговичів під орудою князя «буя» Рюрика взяли й пограбували Київ – це описано в Радзивіллівському та в Лаврентіївському літописах. Дві події – смерть Ігоря і пограбування Києва – можуть бути пов’язані між собою, адже від Чернігова до Києва один денний перехід: «від заутрені до вечірні». Очевидно, Ігор за життя відраджував Ольговичів від грабіжницького походу на Київ, але тільки його не стало, родаки другодні й кинулися в той злощасний похід.

Такі ми…

Доля дітей їхніх склалася в більшості трагічно.

Володимир, Роман і Святослав Ігоревичі, як онуки Ярослава Осмомисла, на початку XIII ст. були запрошені мешканцями Галича, що його тоді захопили угорці. Брати активно включилися у боротьбу за звільнення Галича, але після перемоги над іноземними загарбниками заворогували з впливовими боярами, які не захотіли ділитися владою з Ігоревичами. Як онуки Ярослава Осмомисла, вони мали на неї законні права. Бояри нацькували проти Ігоревичів галицьку дружину. Почалася кривава боротьба, власне, різанина за владу. Врешті-решт братам пощастило розгромити дружину. Проте Ігоревичі не довго святкували побіду. Хоч їм і вдалося значно прорідити ворожо налаштованих проти них бояр (за деякими даними вони стратили від 300 до 500 чоловік), але з опозицією так впоратися і не змогли. Року 1208-го в Галичі знову з’явилися угорці – на запрошення вцілілих бояр, супротивників Ігоревичів. Під час сутичок з угорцями Роман і Святослав Ігоревичі були хитрістю та зрадою захоплені в полон.

Галицькі бояри їх охоче і не торгуючись викупили. Але тільки для того, щоб урочисто повісити Ігоревичів на міській площі.

Що й було вчинено.

Третій, старший син Ігоря Святославича, Володимир, разом з Настею Кончаківною (дочкою хана Кончака, з якою він жив у добрій злагоді й любові) якось зуміли врятуватися в тій веремії, коли свої рубали своїх, і після ряду пригод нарешті дісталися до Путивля. (За деякими даними Володимир Ігоревич загине у 1211 році).

Дочка Ігоря Святославича з 1190 року була замужем за Давидом Ольговичем, онуком Святослава Всеволодовича.

Минуть віки та віки після походу Ігоря Святославича в Половеччину і його поразки, коли він з