Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Президент ЧСР Томаш Масарик, який загалом виявив зичливість до українців і розуміння їхніх потреб, все ж у своїх творах зазначав, що українці не є народом… Прочитавши таке в одній із його праць про Росію, Сімянців втратив повагу до Масарика і зарікся більше читати його твори.

— Дивись і слухай, Миколо, — сказав він своєму товаришеві Василевському, з яким мешкав в одній кімнаті, — коли б ще побачив мене, що я читаю Масарика, най і світової слави, можеш мені поодбивати руки і повиколювати очі.

Сказав і відклав убік книги цього філософа, щоб більше ніколи не торкатися їх, бо той «так погано знецінив нас, щоб догодити москалям»…

Студенти УГА були загалом високопатріотичні, вони хотіли зберегтися на еміграції як українці, тож «як зраду (ними) було трактовано глибше вростання в чеське суспільство». Та Валентин Сімянців порушив цю неписану умову, одружившись із чешкою та сотворивши з нею хлопчика…

З академії Сімянців вийшов 20 серпня 1929 року з дипломом інженера-гідротехніка. Дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим. А брат Олекса захистив диплом ще раніше — 16 червня 1928 року, здобувши той самий фах.

Випускникам господарської академії було нелегко знайти роботу в Чехословаччині, адже дипломи вищої української школи не цінувалися так високо, як дипломи чеських вищих учбових закладів. Тож і мусили абсольвенти погоджуватися на посади, які не зовсім відповідали високому фаху інженера, або їхати до Польщі чи в інші країни, де такої різниці не робили.

На наполягання родини Валентин мусив погодитися на посаду (в земському уряді) у Празі державного урядовця з невисокою платнею. Так він, інженер, став допоміжною технічною силою.

Працював до весни 1930 року, коли почалися великі демонстрації чеських інженерів, студентів та абсольвентів проти засилля в урядах (адміністраціях) чужинців. Вже 15 березня Валентина було звільнено з цієї, не надто престижної, посади.

Далі він працював у різних фірмах на роботах, пов’язаних із будівництвом водоканалів і каналізацій. Врешті здобув добру репутацію, тим більше що мав прекрасну рекомендацію професора Яна Граского, найавторитетнішого фахівця у цій галузі в усій країні…

На лацкан костюма Валентин часто надягав орден Залізного хреста. Зауваживши це, чехи допитувались, що то за знак. «І так заходила мова про Україну, про нашу Визвольну боротьбу». Одного разу співробітник Сімянціва інженер Севера, несподівано зробивши щигля під хрест, легковажно кинув:

— А це що за цяцька?

«Я вже й сам не знаю, як то сталося, — розповідав пізніше Валентин Сімянців. — Афект — ніяк інакше… Севера (ще) не відтягнув своєї руки від хрестика, як я його рукою стукнув по дверцятах авта. Повернувся і пішов. Від тої події я ніколи не сів із ним за один стіл у ресторані, як бували спільні обіди по комісіях. Не їздив із ним в одному переділі потягу, вважав, що, коли він хоче миру, має прийти до мене».

Чи треба пояснювати, чому так вчинив слобожанський козак?

Як бачимо, вибухова енергія у Валентина не вивітрилась. Тож і не задовольнявся він лише своєю фаховою працею, а й брав активну участь у громадському та спортивному житті української еміграції. Очолював «Український Сокіл» у ЧСР (чи один із його відділів), був активістом Пардубіцької філії Українського національного об’єднання.

Очевидно, В. Сімянців прийняв громадянство ЧСР, бо напередодні Другої світової війни його мобілізували до чехословацького війська, до 31-го пішого полку, і вислали на фронт у Судети. Та воювати не довелося — його відкликали назад, у технічний полк у Пардубіци працювати інженером, прокладати труби.

1939 року Валентин Сімянців, як і багато інших козаків і старшин Армії УНР, вирушив до Хуста — столиці Карпатської України, щоб запропонувати свої сили, знання й уміння в обороні рідної землі. Їхню групу очолив інженер Синявський. Він і намагався пробитися до уряду Карпатської України.

У Хусті Сімянців зустрів своїх старих друзів: чернігівського повстанця інженера Дмитра Оснача та вояка Армії УНР Миколу Чирського… Обоє догорали від туберкульозу, та все одно були сповнені надій.

На хустській нараді емігрантів із Чехословаччини Валентин вперше і востаннє побачив Олега Ольжича. Зустрічався він і з відомими на Закарпатті українськими діячами — братами Климпушами, заходив до куреня січовиків-галичан. «Гарні хлопці, — писав Сімянців, — патріоти, прийшли засвідчити кров’ю і життям своє братерство». Звідтіля привіз він і до кінця життя зберігав алюмінієвий медальйон із написом: «Царице України, з’єднай і визволи нас».

Врешті Синявський приніс вістку, що «поки в Карпатській Україні нас не потребують». Тож за три дні делегація поїхала назад…

За німців Сімянців працював у будівельному управлінні повітряних збройних сил — «Бауляйтунґ дер Люфтваффе». Німці, до речі, зрівняли випускників Української господарської академії з випускниками чеських високих шкіл, занісши в книжку щорічника інженерів протекторату й тих, і цих…

22 червня 1941 року німці навалилися на СССР. Попри перші німецькі успіхи, родина дружини була свято переконана, що росіяни переможуть. А коли німцям не вдалося взяти Москви, чеські родичі остаточно вирішили не пов’язувати своєї долі з «контриком», ворогом Росії Валентином Сімянцівим, і наполягли на розлученні. Тесть Валентина вважав, що по війні його зятеві в ЧСР не буде місця, «а щодо самостійності України, то він такого не припускав». Не міг погодитися він навіть із думкою, що його дочка може емігрувати зі своїм чоловіком.

Тесть відрубав:

— Не на те я віддав тобі мою дочку, щоб поневірялася світами. Вона має дім і батьківщину.

Отож 31 березня 1942 року Валентин знову став вільним козаком…

Взагалі й інші чехи вірили в перемогу «братув русув» і з нетерпінням чекали їхнього приходу. Що з тої віри-надії вийшло, добре відомо,