Читати книгу - "Ім’я вітру"

Сіммон кивнув і змахнув рукою, ніби показуючи, що з ним усе гаразд, але він не думає, що зможе говорити найближчим часом, а мені треба просто займатися своїми справами далі.

Я знову поглянув на Вілема.

— Я забув, що вона так на декого впливає, — безпорадно виправдався я.

— Рекомендую скатен, — безцеремонно заявив Вілем. — Якщо ви дуже бажаєте вульгарності, то вирви-хвіст. Але я, здається, пригадую, як ти казав, що наллєш нам сьогодні море випивки аж до дому, якщо здобудеш свиріль. Можливо, це лише на гірше, бо так уже сталося, що на мені сьогодні свинцеві черевики для пиятики.

Я почув у себе за спиною хихотіння Станчіона.

— Це, певно, твої друзі-некастрати, так? — Почувши, що його назвали некастратом, Сіммон так сильно здивувався, що трохи опанував себе й витер носа рукавом.

— Вілеме, Сіммоне, це — Станчіон. — Сіммон кивнув. Вілем неглибоко, напружено вклонився. — Станчіоне, ви б не могли пригостити нас чимось? Я обіцяв їх напоїти.

— С… — виправив Вілем. — Споїти.

— Вибач, споїти. — Я особливо виділив префікс. — Якби не вони, мене б тут не було.

— Ах, — промовив Станчіон, широко всміхнувшись. — Покровителі, я чудово розумію!

Переможний кухоль виявився таким само, як і втішний. Коли Станчіон нарешті спромігся провести нас крізь щільний натовп до наших нових місць біля шинквасу, він уже чекав на мене. Станчіон навіть наполіг на тому, щоб замовити скатен для Сіммона з Вілемом, сказавши, що покровителі теж мають певне право на здобич переможців. Я щиро подякував їм від усього гаманця, який тим часом стрімко тоншав.

Поки ми чекали, коли їм принесуть випивку, я з цікавості спробував зазирнути у свій кухоль і зрозумів, що для цього, якщо він залишатиметься на шинквасі, мені доведеться стати на табурет.

— Метеґлін, — пояснив мені Станчіон. — Скуштуй, потім мені подякуєш. Там, звідки я родом, кажуть, що заради нього можна й з того світу повернутися.

Я зняв перед ним уявний капелюх.

— До ваших послуг.

— Твоїх і твоєї родини, — ґречно озвався він.

Я надпив із високого кухля, щоб дати собі можливість зібратися з думками, і в моєму роті з’явилося щось неймовірне: холодний весняний мед, гвоздика, кардамон, кориця, пресований виноград, печене яблуко, солодка груша й чиста кринична вода. Ось усе, що я можу сказати про метеґлін. Якщо ви його не куштували, то вибачте, що я не можу описати його як годиться. Якщо ж куштували, то мені не потрібно нагадувати вам, який він.

Коли я побачив, що вирви-хвіст подають у келихах помірного розміру й ще один несуть Станчіонові, мені стало легше на серці. Якби моїм друзям принесли по кухлю чорного вина, мені б довелося везти їх на другий бік річки тачкою.

— За Сав’єна! — виголосив тост Вілем.

— Саме так! — підтакнув Станчіон і підняв власний келих.

— За Сав’єна… — вимовив Сіммон; його голос прозвучав як придушений схлип.

— …та Алойн, — докинув я та змахнув своїм величезним кухлем так, щоб торкнутися їхніх келихів.

Станчіон випив свій скатен так спокійно, що мені аж сльози на очі навернулися.

— Отже, — заговорив він. — Перш ніж я залишу тебе слухати лестощі товаришів, я мушу дещо в тебе спитати. Де ти цього навчився? Тобто грати без однієї струни.

Я на мить замислився.

— Вам як розповідати — коротко чи довго?

— Поки що досить буде коротко.

Я всміхнувся.

— Що ж, тоді я просто цього навчився. — Я невимушено змахнув рукою, наче викидаючи щось. — Залишок моєї згайнованої юності.

Станчіон з веселим виразом обличчя зміряв мене довгим поглядом.

— Гадаю, я на це заслужив. Наступного разу вислухаю довгу версію. — Він глибоко вдихнув й оглянув кімнату; його золота сережка гойднулася й відбила світло. — Піду-но я до інших відвідувачів. Подбаю про те, щоб вони не накинулися на тебе всі одразу.

Я всміхнувся з полегшенням.

— Дякую, пане.

Він хитнув головою й владно подав знак людині за шинквасом, а та хутко подала йому кухоль.

— Раніше панькати мені було якраз доречно. Але тепер я для тебе — Станчіон. — Він знову глянув на мене, і я всміхнувся та кивнув. — А як мені тебе називати?

— Квоут, — сказав я, — просто Квоут.

— Просто Квоут, — підняв келих Вілем за мною.

— Та Алойн, — додав Сіммон і тихенько заплакав у згин ліктя.

Одним з перших до мене прийшов граф Треп. Зблизька він здавався нижчим на зріст і старшим. Але він мав ясні очі й сміявся, говорячи про мою пісню.

— І тут вона порвалася! — промовив він, розмахуючи руками. — І я тільки й міг подумати, що: «Тільки не зараз! Тільки не перед фіналом!» Але я побачив кров у тебе на руці, і в мене всередині все так і зав’язалося вузлом. Ти поглянув на нас, тоді — на струни, а тим часом ставало все тихіше й тихіше. Тоді ти знову торкнувся лютні, і я тільки й подумав, що: «Оце так сміливий хлопчина. Надто сміливий. Він не знає, що не може врятувати кінець зіпсутої пісні з зіпсутою лютнею». Але ти це зробив! — Він засміявся так, наче я розіграв увесь світ, і швидко станцював кілька па із джиги.

Сіммон, який уже перестав плакати й активно напивався, засміявся разом із графом. Вілем, здавалося, не знав, що про нього думати, і стежив за ним серйозним поглядом.

— Ти мусиш якось зіграти в мене вдома, — заявив Треп, а тоді швидко підняв руку. — Зараз ми про це говорити не будемо, і я більше не крастиму в тебе вечір. — Він усміхнувся. — Але я, перш ніж піти, мушу поставити тобі ще одне, останнє запитання. Скільки років Сав’єн провів з амірами?

Я відповів, не замислюючись.

— Шість. Три роки показував себе, три роки навчався.

— Чи здається тобі шістка гарним числом?

Я не знав, до чого він хилить.

— Шість — число не те щоб щасливе, — викрутився я. — Шукаючи гарне число, я б дійшов до сімки. — Я знизав плечима. — Або до трійки.

Треп замислився над цим, стукаючи себе по підборіддю.

— Ти маєш рацію. Але те, що він провів з амірами шість років, означає, що він повернувся до Алойн на сьомий рік. — Він сягнув у кишеню й вийняв жменьку монет, які належали щонайменше до трьох різних валют. Дістав із цієї мішанини сім талантів і сунув їх мені в руку, поки я дивувався.

— Мій пане, — затинаючись, промовив я, — я не можу взяти у вас гроші.

Мене здивували не самі гроші, а їхня сума.

Треп неначе якось збентежився.

— Чому ж це?

Я трохи роззявив рота з подиву, і настала та рідкісна мить,