Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

як єдиного зла, коли зрозуміє, що все інше: багатства, почесті, добре здоров’я, могутність, влада — це щось серединне, чого не можна зарахувати ані до блага, ані до зла, — тоді він не потребуватиме наставника, який в кожному окремому випадку повчав би його: «Ось так ходи; так обідай; це личить чоловікові, те — жінці; ось це — жонатому, а ось те — нежонатому». /9/ Частенько саме ті, що з великою запопадливістю повчають інших, самі неспроможні виконати тих повчань. Так вихователь повчає хлопця, бабуся — внучку; так скорий до гніву вчитель веде з учнями бесіду про шкідливість гніву. Заглянь у початкову школу — і пересвідчишся: все те, над чим з таким завзяттям б’ються насуплені філософи, вже містить у собі дитяча наука.

/10/ Врешті, твої повчання мають стосуватися чогось цілком очевидного чи сумнівного? Очевидне не потребує повчань, а тому, хто повчає у сумнівному, не вірять. Виходить, повчання зайві. Йдеться ось про що. Коли ти даєш повчання в якійсь неясній або сумнівній справі, то мусиш опертися на докази; коли ж ти звернешся до певних доказів, то більшу вагу матимуть самі ті докази; їх, власне, й достатньо. /11/ «Ось так стався до приятеля, так — до громадянина, а так — до спільника». — «А чому?» — «Бо так справедливо». — Отже, про все це я довідаюся з того розділу, де мовиться про справедливість. Тут я знайду думку про те, що справедливості варто домагатися задля неї самої; що до неї не повинен нас наганяти ні страх, ані підкуп; що справедливим не можна вважати того, кому в доброчесності подобається щось інше, окрім неї самої. Коли у тому переконаю сам себе, коли, так би мовити, просякну тією наукою, то до чого ті настанови, що повчають ученого? Обізнаному давати приписи — зайве, необізнаному — недостатньо. Адже необізнаний повинен чути не тільки, що йому приписують, але й чому приписують. /12/ Кому ж у такому разі — питаю ще раз — потрібні ті приписи: тому, хто вже виробив для себе згідні з істиною думки про благо та про зло, чи тому, у кого таких думок ще немає? Той, у кого їх немає, не отримає від тебе жодної користі: його вуха заткнув Поговір — щось цілком суперечне до твоїх повчань. А той, хто остаточно вирішив, чого слід уникати, а чого прагнути, знає, хоч би ти й мовчав, що йому робити. Отже, всю цю частину філософії можна усунути.

/13/ Ми з двох причин збиваємось на манівці: або в нашій душі пустило корінь засіяне хибними поглядами зло, або, якщо вона й не заполонена помилковими уявленнями, все ж є схильною до помилок і легко псується, зведена якоюсь маною на блудну стежку. Тож мусимо або зцілити наш хворий дух, або, якщо він ще вільний від пороків, але схильний до них, — заволодіти ним заздалегідь. З одним і другим покликані впоратись основні засади філософії. Отже, окремий вид настанов просто нічого не дає. /14/ До того ж наставляти кожну людину зокрема — праця неосяжна. Адже одні настанови ми мусили б давати лихвареві, інші — хліборобові; одні — купцеві, інші — тому, хто шукає приязні володарів; щось одне мали б радити тим, хто воліє приятелювати з рівнею, а щось інше — тим, хто має намір хилитись душею до нижчих від себе. /15/ У подружніх справах довелося б повчати, як тому чи іншому чоловікові поводитися з жінкою, яка до шлюбу зберегла цнотливість, а як — із тією, яку ще до заміжжя спізнав хтось із чоловіків; як жити з багатою, а як — із безпосажною. Або, гадаєш, не буде якоїсь різниці між безплідною і плодющою, між підстаркуватою і молоденькою, між матір’ю і мачухою? Всіх випадків не охопиш, а кожен з них вимагає відповідних настанов. А тим часом закони філософії стислі, але пов’язують усе. /16/ Додай, що настанови мудрості мусять бути чітко окреслені, виразні. Що не може бути окреслене, те — поза межами мудрості, бо лиш вона знає межі всього сущого. Тож мусимо відкинути оту повчальну частину філософії, адже, обіцяючи щось небагатьом, вона не може дати того всім, а мудрість охоплює всіх. /17/ Між загальним божевіллям і тим, яке передають у руки лікареві, різниця лишень одна: тут ідеться про тих, хто страждає від хвороби, а там — про тих, хто страждає від хибних думок. У першому випадку маємо справу з нездужанням тіла, у другому — з нездужанням самої душі. Хто б узявся давати настанови шаленому, — як він має говорити, як ходити, як поводитися серед людей, а як — удома, то такий виглядав би ще більшим шаленцем, ніж той, кого б він наставляв, бо ж лікувати треба чорну жовч — усунути саму причину шалу. Так само треба чинити й при душевному шалі: треба вигнати той шал, інакше марне летітимуть із вітром усі слова наставників.

/18/ Про все це мовить Аристон. Відповімо на кожне його твердження зокрема. Насамперед заперечимо те, що він говорить про перешкоду, яка, будучи перед очима, заважає зорові і яку треба усунути. Я згоден, що тут недоречні настанови, як треба дивитися, — потрібні ліки, які очистили б зір, одігнавши те, що стоїть йому на заваді. Адже ми бачимо завдяки природі; той, хто усуває ту перепону, повертає природі притаманну їй здатність — дає змогу користатися зором. Одначе природа не вчить, які наші обов’язки в кожному окремому випадку. /19/ І ще: той, кого вилікували від сліпоти, не може, тільки-но прозріє, повертати й іншим утрачений зір. Хто ж позбувся зла, той звільнює від нього й інших людей. Не треба ні спонукань, ані порад, щоб око розпізнавало різні властивості барв: чорне від білого відрізнить будь-хто без жодних повчань. Зате душі не обійтись без настанов, і то багатьох, щоб могла бачити, як слід поводитись у житті. Щоправда, й лікар не тільки лікує хворих на очі, але й дає їм настанови. /20/ «Ти не повинен, — застерігає, — звертати ослаблий зір до різкого світла; з темряви перейди спершу кудись у тінь, потім зважся на більше і лише поступово звикай переносити незахмарену ясність; ти не повинен хилитись над книжкою після їжі; не повинен натомлювати обтяжених, напухлих очей; мусиш остерігатися холодного вітру, що з силою дме просто в обличчя». Робить ще й інші потрібні застереження, не менш помічні, ніж самі ліки.

/21/ «Причина всіх