Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Опинившись удома, ми теж особливо не розмовляли. Даша взагалі майже весь час мовчала. А я сухо і без подробиць описав Парамону за вечерею поточний стан речей. І домовик охрінів з того, що моя дружина тепер Напівбогиня, мабуть, ще більше, ніж я. Кланятися почав, славословити. На що дружина лише махнула рукою та пішла в душ. А потім – до спальні. Я ще трохи посидів на кухні, витріщившись у стіну. А потім знайшов Очима особисті номери телефонів Людмили та Алли. Вибачився у смс за вчинок і пообіцяв привезти завтра дружину на навчання. Після чого подякував домовому за їжу та компанію, сходив у душ і приєднався до дружини. Даша мовчки мене обійняла і уткнулася в плече. Так ми й лежали у темряві, не знаю скільки часу.

Але ось вона заснула, змучена подіями, що відбулися за день, коли я вибрався з нашого ліжка і тихенько почовгав на балкон. Навіть після такого насиченого дня я ніяк не міг заснути. Очі не давали мені цього зробити. Ну як тут спати, коли ти можеш бачити світ таким, яким він був тисячі, сотні тисяч років тому? У будь-якій його точці, у будь-якому спектрі зору. Балкон бентежив нічною прохолодою, але це були такі дрібниці.

– Привіт, моє місто… – Прошепотів я, активувавши Очі Роду.

Темрява відразу відступила. Залитий глибокою ніччю, немов смолою, спальний масив Слобідського району розквітнув фарбами Лас Вегаса. Я бачив мурашка, що повз по стіні сусідньої висотки. Бачив його крихітну ауру, струми життєвих сил, що мікроскопічними стрічками пронизують усе його тільце. Також я бачив спокійні аури тисяч сплячих людей. Вони сяяли спокійно і не так яскраво, як у періоди бадьорості. Але й це було дивовижно. Я бачив цілу армію малих духів вітру (принаймні, так підказали Очі), що борються за купу пилу, що валявся на асфальті. І від цих ігор на дорозі виникав невеликий курний смерч.

Біля площі Фейєрбаха, під мостом у річці хлюпала невеличка рибна зграйка. Дивитись на їхню гру було приємно, але міська річка така брудна, що це трохи псувало вигляд.

Я думкою промчав до центру міста, полетів над дахами, купався в неонових вивісках. А потім наважився на радикальну зміну локацій.

– Ну, погнали! – Прошепотів я і дав мислену команду Очам.

  Здавалося, що я стою на небі. Навколо було дуже багато хмар. Але я знав, і Очі не давали помилитися, що я не в раю. Я на самій вершині Евересту. Немов Брюс Всемогутній. Тільки я не мерзну від холоду і точно звідси не впаду. Очі ніби подарували мені астральний квадракоптер, якому начхати на час і простір – він прилетить туди, куди треба і одразу покаже все своєму господареві. У режимі віртуальної дійсності.

А далі – за накатаною. Я сидів на маківці Сфінкса, заглядав у жерло Етни, летів уздовж тайгових дерев, стрибав з водоспаду Анхель, блукав прадавніми містами ацтеків. Так тривало кілька годин. Потім я зважився на ще один крок, що хвилює своєю безрозсудністю.

Темрява безпросвітна. Темрява приголомшлива. Темрява, що тисне. Маріанська западина. Я «стояв» на дні найглибшого місця Світового Океану. Благо, Очі самі, вже через кілька секунд, розігнали навколишній морок для мене. Я не знаю, використовувався просто нічний зір, магічний, тепловий чи всі разом, але бачити я тут став не гірше, ніж у будь-якому іншому місці на поверхні. Різноманітні молюски, плоскі, схожі на камбалу, риби, дивні водорості – все це жило своїм життям, зовсім наплювавши на кілометри води над головою.

Розглядав місцеву красу я близько півгодини. І ось уже зібрався повертатися у своє тіло і йти спати, щоб завтрашньої ночі з новими силами політати над світом, як раптом ніби щось почув. Тут, на такій глибині. Де, здавалося, все має бути беззвучним. Звучання лунало на самій межі чутності і цілком могло мені здатися. Якби не пролунало трохи голосніше. Зорієнтувавшись, я дав уявну команду Очам показати джерело звуку. І виявилося, що «Безодня Челленджера» була далеко на найглибшим місцем тут. Буквально за десять кілометрів від відомої як найглибша точка місцевості, знаходилася підводна скеля. Яка насправді була входом до печери. Входом заваленим, і зараз туди навряд чи протиснулося б і немовля, але я подивився на цю печеру в минулому, попросивши Очі знайти момент, коли печера ще не була завалена.

Тисячу років тому у скелі були повноцінні ворота! Ворота, до яких входила група людей у ​​мантіях з капюшонами. На глибині десяти кілометрів! Без будь-яких капсул чи персонального захисту. Люди просто йшли дном. Як підказали Очі, то були атланти. Народ, створений та благословенний Посейдоном. Вони урочисто увійшли у ворота – і я пішов за ними. На воротах лежало заклинання, схоже на плівку. Воно просто відсікало доступ воді. Мільярди тон води не сміли проникнути за перешкоду, зупинені ледь видимою, мерехтливою пеленою з блакитним відтінком. Жодної небезпеки, якщо вірити Очам, не було, і я спробував вдивитись у заклинання, його структуру, як це робив у будинку Псарас, а також в особняку Гао та Бореаса. Але нічого не зміг побачити. Очі наче натикалися на якусь перешкоду, яка заважала навіть спробувати розглянути структуру заклинання. З чого я зробив висновок, що або це творіння одного з найсильніших водних Архонтів, Напівбогів, або... або це справа рук бога. У будь-якому разі, я покинув безперспективне заняття і поспішив за процесією атлантів. І ми пішли далі.

Те, що здавалося на перший погляд підводною скелею з печерою, виявилося входом з нескінченними сходами, що йшли вниз. Заради інтересу, я подивився інфо щодо сходів. Довжина складала 8 кілометрів! Кількість сходів – рівно двадцять п'ять тисяч. Люди, точніше – атланти, йшли не поспішаючи, і спуск зайняв трохи більше, ніж півтори години. Далі були такі самі ворота, як на початку шляху. Але заклинання інше, з легким сріблястим відтінком. І, як у випадку з першою брамою, я теж нічого не зміг розібрати. А далі був відкритий простір. Та який!