Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

23 березня, 07.30

вул. Вишнева, передмістя

Високий сивий чоловік з дипломатом у руках вийшов на ґанок добротного цегляного будинку і невпевнено озирнувся.

– Саню, будь ласка… – Двері беззвучно відчинилися, випускаючи стривожену жінку з пов’язкою на голові. – Не треба, Сань!

Він застиг на верхній сходинці, ніби не наважуючись зробити крок униз.

– У мене немає вибору, Зіно! – сказав неголосно, щоб не розбудити хлопчика, чиє ліжко стояло навпроти найближчого вікна і який заснув лише під ранок.

Зіна схопила його за руку.

– Ти розумієш, чим все закінчиться? Ти станеш цапом-відбувайлом, а Віктор усміхатиметься газетярам!

– Зате ви не постраждаєте.

– Нащо жити без тебе?!

Олександр висмикнув свій рукав із її слабких пальців.

– У тебе є сенс життя, Зіно, – промовив жорстко. – Твій син не буде розплачуватися за мої гріхи.

– Ти ні в чому не винен!

– Сподіваюся, суд теж так вирішить.

Зіна не дозволила йому відчинити ворота. Підбігла, стала на шляху…

– Я теж колись вчинила злочин, – заговорила швидко-швидко, немов розраховуючи виговоритися, перш ніж її покине рішучість. – За таке не саджають, але мені від цього не легше. Я кохала так сильно, що зникла з його життя відразу ж, як тільки почалися складнощі. Думала, що роблю добру справу… Берегла його, захищала від проблем… Роки йшли, я розумнішала… І коли зрозуміла, що накоїла, було пізно вибачатись. Женя і Роман – чужі люди, що б там не стверджувала метрика. Женя ніколи мені не пробачить… Знаєш, до чого я веду? Зараз усе здається очевидним, але потім ти пошкодуєш про поспіх, та буде пізно.

– Мені пора. Вибач.

– Саню, твоє свідчення нічого не змінить! Ти лише втратиш роки свободи!

Олександр м’яко відсторонив Зіну.

– Одного разу я провинився. Тепер прийшов час відплати. Навіть якщо забути про Женев’єв, залишається елементарна совість.

– І Роман! Не забувай про Романа! Йому потрібен батько, і цей батько – ти, а не Васильєв! Іди в дім! Ми поїдемо сьогодні ж!

– Я не можу так. Світ має дізнатися, що трапилось десять років тому в Прирічковому парку!

– Світу начхати на твою чесність, – відрізала Зіна. – Якщо хтось і повинен заплатити, то тільки Віктор! Швидко в будинок! Беремо найнеобхідніше і їдемо у відпустку! І не думай про поліцію, Саню. Я не віддам їм тебе. Ніколи.

Олександр взявся за клямку воріт і… розтиснув пальці.

– Ти любиш мене? – запитав, дивлячись на залізний лист, що відгороджував його від вулиці. – Ми разом менше року… Що я для тебе значу, Зіно?

– Я вибрала тебе, і я вб’ю заради тебе. Вирішуй сам, наскільки це важливо.

За вікном колихнулась фіранка.

– Рома прокинувся, – заметушилася Зіна. – Не смій навіть думати про в’язницю! У нас є син, а все інше… Найми охорону і замов квитки. Ми не в змозі розв’язати проблему, тому втечемо від неї.

***

23 березня, 11.00

вул. Лісова

У дечому Шарашка помилився. Його втручання спровокувало не тільки сварку в родині Аглаї Іванівни, а й міні-аварію в офісі. Горе начальниці досягло апогею в ту мить, коли вона жбурнула величезний кухоль із кавою в стіну. Від удару в кабінеті з іншого боку стіни впала картина – на стелаж із документацією й особистими записами директора. Аркуші розлетілися по килиму, дрібнички розкотилися по кутках, кілька скляних нагород перетворилися на осколки.

– Розберіться тут! – адресувалося Віті і Маші, які були поблизу.

Машу ідея прибирання не спокусила, хоча прямо від перебирання папірців вона й не відмовилася. Сіла в крісло директора, почала прилаштовувати шматки скла один до одного…

– Як живеться? – запитала навмисно байдуже.

– Від учора нічого не змінилося, – пробурмотіла Віта, витягуючи з-під батареї якісь квитанції і роздумуючи, чи впали вони зі столу, чи випали з перевернутого кошика для сміття.

– Що, морозишся? – з розумінням кивнула колега. – Розумно. Набити собі ціну непросто, тому не поспішай здаватись. Але і не тягни занадто довго – він може занудьгувати і знайти когось іншого.

«Дуже на це сподіваюсь», – Віта промовчала.

Зібрала документи, розсортувала у папки…

– А хто той хлопець? – не вгамовувалася Маша. – Іноземець? Він так на тебе дивився! Ніби вбити хотів! Твій колишній?

«Мій головний біль», – на жаль, відвертість не окупилася б.

– Знайомий. Просто знайомий.

Під стелажем виявилася стара газета – завалилась туди, напевно, давним-давно, та й залишилася лежати непоміченою.

– Знаємо ми таких знайомих, – глузливо протягнула Маша. – І у мене один є. Дмитро Анатолійович, щоб він провалився.