Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Вслухаючись у стукіт власних туфель об до блиску вимиту підлогу, Люсі йшла коридором розкішного палацу та мимохіть крутила в руках дідів ціпок. Ще трішки, і він опиниться в нової власниці, і вона не могла дочекатися, щоб побачити її реакцію на цей подарунок. Привітно киваючи прислужникам, котрих перед обідом у палаці була ціла армада, Люсі водночас почувалася трохи дивно, бо за більше ніж місяць життя тут досі не цілком звикла, що всі довкола працюють, а вона розгулює в чистісінькій суконці, наче павич серед сумних курей.

Останній поворот, і Люсі вже бачила вхід до зали засідань. Кремезний вартовий в обладунках одразу відчинив перед нею двері, і від яскравого світла, що вдарило їй в обличчя, вона злегка примружила очі. Коли радники повернули до неї голови, гомін всередині раптом вщух.

— Люсі, — сказав Арон й усміхнувся так щиро, що його усмішка сяяла яскравіше за корону на голові. Він підвівся з-за столу й, відвівши погляд на раду, вказав їм рукою на вихід, промовляючи: — На сьогодні ми закінчили. Галіке, вашу доповідь переносимо на завтра.

Усі вклонилися й один за одним вийшли з кімнати, залишивши її з королем наодинці. Вона підійшла до нього й одразу перейшла до справи:

— Ти готовий вирушати?

— Місіс Гакслі дуже наполегливо просила, щоб ти приміряла весільну сукню, — відповів він, повільно знімаючи корону.

Їй було зовсім не до цього.

— Після відвідин в Академії. Поквапся. Ми вже трохи запізнилися.

— Добре, моя королево.

Він з грайливою усмішкою поклав свою корону їй на голову й узяв її обличчя руками. Від його погляду їй було важко встояти на ногах і не кинутися на нього з поцілунками, але вона стрималася.

— Я ще не королева, — сказала, знімаючи корону однією рукою, а в іншій досі тримаючи ціпок.

За мить золота прикраса опинилася на столі.

— Але за тиждень будеш.

— За тиждень, а зараз у твоєї сестри кінець навчального року. Нам час іти.

З погляду Арона було очевидно, що він трохи засмутився, хоч намагався цього не показувати. Його долоні сповзли з її щік, і він взяв її за руку, кажучи:

— Добре, веди мене.

Дві секунди, порожнеча — і вони вже стояли посеред вітальні у великій кімнаті гуртожитку Академії.

— О, привіт, — сказала Джейн. — Не очікувала вас тут побачити.

Вона сиділа на кріслі й двома руками старанно намагалася закрити ящик на столі. Більше тут нікого не було.

— Джейн, а де всі?

— Надворі, напевно.

— А ти чому тут? — повела Люсі, підійшовши до крісла поруч. — Церемонія закінчилася?

Вона похитала головою.

— Моя буде за дві години. Там зараз водників випускають.

— Джейн хоче спакувати речі, щоб швидше злиняти звідси, — зненацька долинув голос Генрі, а потім він сам виглянув зі спальні сестри, несучи звідти інший ящик. — І я її не засуджую.

Він поставив його на підлогу й випрямив спину, поклавши руки на боки та уважно вивчаючи їх очима.

— Що ви тут робите?

— Вирішили завітати в гості, — відповів Арон.

— І я хотіла дещо вручити Анабель, — додала Люсі й простягнула другові ціпок. — Можеш оцінити. Потрібно двічі стукнути пальцем по дзьобу ворони.

Примруживши очі з цікавістю й пересторогою водночас, Генрі взяв палицю й, не вагаючись, виконав її вказівки.

— Матінко рідна! Що сталося? — вигукнув він аж надто гучно.

Він підняв ціпок і почав нетерпляче повертати довкола, ніби показуючи вороні кімнату. Дивлячись на це, Люсі не могла не всміхнутися від задоволення. Її робота змогла вразити найприскіпливішого критика. Арон від вигляду Генрі стиха засміявся, а Джейн, підвівши очі від ящика, здивовано здійняла брову.

— Тепер ти бачиш її очима, — пояснила Люсі. — Переклади ціпок в іншу руку, і цей ефект зникне.

Генрі переклав, а тоді двічі кліпнув, звикаючи до своїх очей.

— Оце так винахід, — вражено видихнув він. — Довго майструвала?

— Довелося трішки повозитися з камінцями, — відповіла вона, вочевидь применшуючи кількість докладених зусиль, і простягнула руку з мовчазною вимогою повернути ціпок.

Генрі віддав його неохоче. Люсі начепила палицю на пояс і направилася до виходу.

— Ми до Анабель, а ви потім приєднуйтесь. 

Джейн кивнула в знак згоди.

Арон вийшов услід за нею в коридор і не став ховати свою зовнішність за ілюзією. Хоч би що не думали перехожі — підходити до короля й уже майже королеви вони не сміли. Коли вони зайшли до головного корпусу, їх раптом зупинив голос директорки.

— Зачекайте, — вигукнула вона, швиденько спускаючись по сходинках. — Ароне, ви саме вчасно! У нас важливий гість, який бажає з тобою поговорити. Піднімешся зі мною в кабінет?

З важкого дихання Місіс Дараган Люсі здогадалася, що вона, найімовірніше, побачила їх щойно у дворі й одразу побігла по Арона.