Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Такий важливий, що я маю до нього йти, а не навпаки? — пирхнув він з півусмішкою.

— Ти зрозумієш, — сказала директорка, зробила вдих і додала: — Ходімо.

Арон вдумливо зітхнув. Люсі розуміла, що він мав піти, але просто не хотів залишати її одну, а тому вона, не показуючи жодних емоцій, промовила:

— Мені тебе зачекати?

— Ні. — Він підвів погляд на неї. — Можеш вручити подарунок без мене. Нехай якнайшвидше оцінить. Я вас потім знайду.

— Добре.

Коли Арон зник за поворотом сходів разом з директоркою, Люсі опустила погляд на трохи брудну плитку та пішла далі.

Місця в актовій залі густо зайняли студенти, так що на мить Люсі пригадала свій перший день в Академії. Вона стояла поруч з Генрі скраю кімнати й пошепки обговорювала з ним промови викрадачів. Їй вже тоді було очевидно, що на кафедрі ключників навчатися несолодко, але зараз все змінилося: і студенти не такі злі, і Синтії вже не було. Неподалік від проходу на центральному ряду сиділа Марія, яку Люсі легко впізнала за рудим розпущеним волоссям. Місця поруч з нею обабіч були пусті, але вона все одно вирішила підійти.

— Люсі! — напівголосно привіталась Марія, намагаючись не заважати іншим дивитися на церемонію, коли вона сіла біля неї. — Ваша майже офіційно величносте.

— Привіт. — Люсі злегка всміхнулася й, хитнувши головою в бік сцени, поцікавилася: — Що у вас тут?

— Щойно нагороджували наших випускників із флоту. У них така гарна форма. Колись і я в ній буду.

Від гордості в неї палали очі, і Люсі вірила: вона досягне мети.

— Обов’язково будеш, — сказав хлопець, що сидів позаду сусіднього місця. — Синій тобі личить.

Люсі знадобився час, щоб зрозуміти, що це був Алекс, про якого нерідко говорили подруги. Замість звичного одягу вітродуйок, на ньому красувався сірий костюм, а біляві кучері на голові прикривав гарний військовий кашкет морських сил.

— Хай тобі грець! — випалила Марія. — Як давно ти тут сидиш?

Люсі помітила, як від одного погляду на парубка в її подруги порожевіло обличчя. Тим часом до його зухвалого виразу домалювалася задоволена посмішка, коли він заговорив:

— З початку церемонії. — Алекс склав руки на спинці крісла попереду й поклав на них голову. — Хотів побачитися з тобою у свій останній день в Академії. Рада мене бачити?

Він узяв пасмо її волосся й, дивлячись на нього, почав крутити між пальцями, мов ситий кіт, що грався з мишею. На подив Люсі, Марія не била його по руці й не робила абсолютно нічого, щоб йому завадити, ніби така поведінка вважалася нормою. Натомість вона просто повернула голову вперед і, дивлячись на сцену, промовила: 

— Рада, що ми ніколи більше не побачимося.

Алекс тихо засміявся:

— О, ти справді так думаєш? Я зроблю все, щоб після твого випуску з Академії тебе відправили на службу на мій корабель, де я до того часу вже стану капітаном.

— І не мрій.

— Так і буде, от подивишся!

Мимохіть слухаючи їхню розмову, Люсі хотіла зникнути, і вона могла, але це було б нечемно. Алекс тим часом продовжував:

— Мені вже дали посаду заступника, думаю, два роки для отримання підвищення вистачить.

Ось це неабияк здивувало Марію, так що вона знову повернулася до нього.

— Як «заступника»? Хіба це можливо?

— Можливо, коли ти здібний чарівник і за роки навчання встановив зв’язки на флоті. — Він посміхнувся ще ширше: — Але не хвилюйся, коли ти опинишся на моєму кораблі, обіцяю з тебе не знущатися. Хіба що трішечки.

— Хвалько, — пирхнула вона, відвернувшись знову.

Алекс відпустив її волосся та на якийсь час замовкнув. Незнайомий Люсі викладач потиснув руку черговому випускникові, дівчина з надзвичайно довгими косами виголосила непогану промову, а тоді розмова хлопця з Марією відновилася.

— Соняхи сподобалися? — пробурмотів він.

— Закидати їй через вікно було не найкращою ідеєю. Взагалі, на якому полі ти їх вкрав?

— Можу показати. Політ туди займає п’ятнадцять хвилин.

На хвильку Марія завагалася, але її відповідь була чіткою:

— Ні, дякую.

— Ну, колись ще політаємо, — сказав Алекс, підводячись. Нахилившись до її вуха, він додав: — А поки з кінцем першого курсу тебе, білочко. Лишилося ще два — і ти слухатимеш мої накази.

— Або викину тебе за борт, — відказала вона, повернувшись до нього обличчям, так що вони майже торкалися носами. — Розглянь і цей варіант, коли думатимеш про моє призначення на посаду.

Перш ніж він встиг її поцілувати, Марія взяла його за комір і відштовхнула від себе, змусивши його задкувати, щоб не втратити рівновагу. Це привернуло увагу кількох студентів на сусідніх місцях, а тому хлопець мовчки усміхнувся й пішов до виходу. Провівши його очима, Марія повернула погляд на сцену й прошепотіла до Люсі:

— Нічого не кажи.