Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Альбрехт відкрив першу коробку і витяг звідти сукню з блискучого шовку насиченого синього кольору. Рада окинула її оцінювальним поглядом і кивнула, нічого не сказавши. Потім хлопець розгорнув другу — у ній виявилася ніжно-фіолетова сукня з довгими, витонченими рукавами, оздоблена тонким мереживом.

Після короткого мовчання Альбрехт скептично зітхнув і сів на стілець.

— Забагато уваги… Мені це не подобається.

— Ти що, ревнуєш? — усміхнулась Рада, лукаво скоса глянувши на нього.

— Ні. Просто… все знову йде по знайомому сценарію.

— Але я ж нічого їм не обіцяла! І навіть натяку не давала! Думаю, їм просто хочеться справити враження. Це ж просто подарунки. — дівчина втомлено зітхнула й опустилася на подушку. — Голова розколюється. Ти можеш щось зробити?

— Зараз. Піду пошукаю щось від болю. — відповів Альбрехт і зник за дверима.

У його номері в сумці зберігалося кілька пляшечок з настоянками. Знайшовши потрібну, він додав декілька крапель у воду та тихо зашепотів над склянкою якісь чарівні слова. 

— Ось, тримай. — допоміг він дівчині підвестись. — Має подіяти швидко. Відпочинь. Завтра — ще один концерт.

— Побудь поки що зі мною, добре? Розкажи, як пройшла прогулянка. — прошепотіла Рада.

Альбрехт скинув взуття і ліг поруч, сперся на лікоть і почав розповідати. Про фонтан на майдані, про вуличних музикантів, про аромат свіжоспечених булочок біля старої ратуші…

Та коли замовк, побачив, що Рада вже спить. Він лагідно поправив ковдру, поцілував її у щоку і тихо вийшов, замкнувши двері. Апетиту не було — Альбрехт теж вирішив піти спати.

* * *

Наступного дня концерт минув блискуче. Всі були задоволені, особливо «Гармонія». Після виступу їх затримали Пансі та Вероніка — дочки маркіза, — які виявилися неабиякими поетесами. Вони принесли товстий зошит із віршами, і Рада з Альбрехтом навіть підібрали мелодію до одного з них.

Повертаючись увечері до готелю, вони побачили в холі братів Орвіл. Альбрехт одразу зрозумів, до кого був цей візит.

— Вітаю, герцогу! Міледі. — вклонилися Ульріх і Редд.

Рада, прикусивши губу, відповіла усмішкою:

— Дякую за подарунки. Вони справді були дуже гарні.

— Ми плануємо пікнік за містом. Може, приєднаєтесь до нас? — з очей Редда було очевидно, що він чекає не просто присутності.

Рада поглянула на Альбрехта — не тому, що сумнівалася, а радше зі звички. Вони радились у всьому.

— Ми з радістю приймемо запрошення. — відповів Альбрехт. Тінь досади пробігла по обличчях братів, але ті стрималися.

— Тоді ми надішлемо за вами карету — рівно за годину! — поклонившись, вони пішли.

— Вони в тебе закохані. І яким би не був їхній намір, ти не підеш з ними сама. — сказав Альбрехт, вловивши її іронічний погляд. — Я — поза конкуренцією.

Не гаючи часу, вони розійшлися по кімнатах переодягатися. Рівно за годину карета з’явилася на порозі готелю.

Крім братів Орвіл, у ній сиділа молода дівчина у пастельно-жовтій сукні й крислатому капелюсі. Її образ був бездоганно витонченим — мов картина: чиста, непорочна, білява.

— Це Анжель, подруга дитинства. — пояснив Редд. — Наші родини давно товаришують.

— Я… я наречена Редда. — несміливо уточнила дівчина.

— Дуже приємно! Мене звуть Альбрехт, а це — Рада. — усміхнувся герцог.

Поки карета котилася за місто, компанія встигла ближче познайомитися. Гармонія вже виступала у маєтку родини Анжель півтора місяця тому — приємне знайомство.

Під час пікніка Рада помічала — спершу один, потім другий із братів не зводив з неї очей. Раніше це навіть лестило… Але тепер викликало зовсім інші думки.

Поки Альбрехт був захоплений розмовою з леді Анжель і графом Ульріхом, молодший брат — Редд, тихо відійшов убік. Він наблизився до Ради, яка стояла біля річки, вдивляючись у відблиски на воді.

— Ви втекли від нашого товариства? — з легкою усмішкою простягнув їй кілька свіжозірваних ромашок. — Мій брат, знаєте, буває трохи… виснажливим.

— Що ви! — усміхнулася Рада, приймаючи квіти. — Я просто вирішила розім’яти ноги. І квіти тут дійсно прекрасні.

— Батько… — почав Редд, трохи знітившись. — Він людина старого гарту. Саме він надіслав того злощасного листа. Насправді… мені ви одразу сподобались. І не лише голос. А й ви.

— Дякую. — відповіла вона, а тоді, трохи змінивши тон, кинула погляд у бік компанії: — А ваша наречена не буде проти, що ви зараз тут, не з нею?

Редд глибоко зітхнув.

— Наречена… Це батьки хочуть. Наші сім’ї товаришують.  Вона добра, мила… але не для мене. Мене приваблює інше.

Рада кліпнула й удала, що не зрозуміла натяку.

— Від самого балу я не можу викинути вас із голови. Я давно мріяв поговорити з вами ось так, без зайвих свідків. Ви — втілення досконалості.

«Досконалість? — ледь стрималася Рада, щоб не розсміятися. — Хлопче, ти навіть не уявляєш, наскільки я стерво…»

— Не перебільшуйте. У мене досить складний характер. Не всім вистачає терпіння, щоб з ним ужитися. Деякі вважають мене просто… нестерпною.

— Це неможливо! Така, як ви, не може бути поганою! Ви створені для кращого!

Рада злегка зашарілась. Вона чула подібне вже не раз, та все ж компліменти мали свою чарівність — навіть якщо знала, що знову доведеться відмовляти.

— Можливо… — м’яко відповіла вона, дивлячись на річку. — Але ми вже трохи затримались. Варто повертатися.

Вона розвернулася, та не встигла ступити й кроку, як Редд раптово схопив її за руку й опустився на одне коліно.

— Будьте моєю дружиною, Радо Вольфрам! Я кохаю вас. Обіцяю — зроблю вас щасливою!

Дівчина застигла. Це вже було не фліртом — щирим чи ні — а справжньою заявою. Просто втекти не вийде.

— Я…

— Прошу, не відповідайте одразу. — благально перервав він. — Подумайте! Я подарую вам титул, палац, усю любов, на яку здатен. Ви станете графинею!