Читати книгу - "Острів Дума"

— Звичайно, — відповіла Пам.

— Едгаре, ти не проти, якщо я тебе супроводжуватиму? — спитав Камен своїм густим басом.

Я посміхнувся. Легкість, з якою я спромігся на посмішку, мене теж здивувала.

Схоже, що шоковий стан має свої переваги.

— Дякую, гадаю, не варто. З нею її лікар.

Я поспішив до дверей офісу, ледь утримуючись, щоб не обернутися. Мелінда не побачила, а Ілса — таки так. Я гадав, що не так вже й багато людей змогли б їх помітити, навіть якби їм туди ткнули пальцем... та й тоді більшість з них вирішили б, що це або випадковість, або незначний артистичний трюк.

Усі ті обличчя.

Жахливо перекривлені обличчя потопельників у призахідній кільватерній смузі корабля. Там безсумнівно присутні Тесі й Лора, але є й інші, нижче них, там, де колір з червоного робиться зеленим, а з зеленого чорним. Там мусить бути також рудоволоса дівчина у старомодному суцільному купальнику: Адріана — найстарша сестра Елізабет.

— 7 —

Ваєрмен напував її з бокалу чимось схожим на шампанське, а поряд з ним, буквально заламуючи руки, сюсюкав Розенблат. Кабінет здавався напханим людьми. Тут вже було задушливіше, ніж у галереї, а ставало ще гірше.

— Я прошу всіх вийти геть! — оголосив Гедлок. — Усіх, окрім Ваєрмена! Зараз же! Сю ж мить!

Елізабет відштовхнула бокал тильним боком руки:

— Едгар, — промовила вона хрипко, — Едгар залишається.

— Ні, Едгар піде разом з усіма, — заперечив Гедлок. — Ви вже й так достатньо з...

Вона вхопила його руку й стисла. Либонь доволі сильно, бо аж очі в Гедлока розширилися.

— Залишиться, — промовила вона пошепки, але владно. Люди почали виходити з кабінету. Я почув, як Даріо повідомив тим, хто скупчилися за дверима, що все чудово, що у міс Істлейк трапилося легке запаморочення, але тепер з нею її лікар, і вона в порядку. До дверей рушив Джек, але Елізабет позвала його.

— Юначе! — Він обернувся. — Не забувай, — нагадала вона йому про щось.

Він посміхнувся і віддав їй салют:

— Ні, мем, я не забуду.

— Я мусила б доручити тобі в першу чергу, — промовила вона, а коли Джек вийшов, додала стиха: — Він славний хлопець.

— Доручити йому що? — спитав Ваєрмен.

— Пошукати на горищі один такий собі пікніковий кошик, — відповіла вона. — Той, що його на фотографії, яка висить на сходовому майданчику, тримає Няня Мельда.

Вона з докором подивилася на мене.

— Перепрошую, — зашарівся я, — пригадую, ви мені про нього говорили, але я... я тоді просто про все забув і тільки малював, отож...

— Я тебе не винувачу, — блимнула вона глибоко запалими очима. — Я могла б зразу зрозуміти. Це її сила. Та сама сила, що перш за все привела тебе сюди. — Вона поглянула на Ваєрмена. — І тебе також.

— Елізабет, ну досить вже, — озвався доктор Гедлок. — Я хочу відвезти вас до шпиталю й зробити деякі аналізи. Вам треба полежати під крапельницею, трохи відпочити...

— Дуже скоро я отримаю той відпочинок, на який давно заслужила, — широко усміхнулася вона йому, відкривши ряд жахливих зубних протезів, а відтак знов обернулася до мене й проказала: — Лизь-бризь, як водою вмило. Для неї це всього лиш гра. А нам наше горе. Зараз вона прокинулася. Едгаре, вона прокинулася! — торкнулася Елізабет мої руки своїми крижаними пальцями.

— Хто? Елізабет, хто прокинувся? Персе?

Її відкинуло назад у кріслі-візку. Так, ніби крізь її тіло пропустили високовольтний заряд. Її пальці задерев’яніли в мене на руці. Її коралові нігті уп’ялися мені в шкіру, залишаючи на ній квартет червоних півмісяців. Рот її відкрився, цього разу продемонструвавши зуби не в посмішці, а в гримасі. Голова відкинулася назад і я почув, як в ній щось хруснуло.

— Тримай візок бо перекинеться!— проревів Ваєрмен, але я не встиг. У мене була лише одна рука, та й в ту вчепилася Елізабет, вона просто прикипіла до неї.

Гедлок встиг ухопитися за одне заднє руків’я візка, тож той не перекинувся навзнак, але пішов юзом і вдарився об стіл Джимі Йошида. Елізабет тепер корчилась у страшних судорогах, її кидало у кріслі вперед-назад, мов ляльку. З голови їй сповз серпанок і, зблиснувши в флуоресцентному верхньому світлі, відлетів геть. Ноги її смикалися, і з одної ступні зіскочив її пурпурний черевичок. «Янголи хочуть взувати мої червоні черевики»[335], — подумав я і раптом, ніби цяфраза підсумувала все, з рота і з носа Елізабет ринула кров.

— Тримайте її! — закричав Гедлок, і Ваєрмен кинувся через поруччя крісла.

«Це вона зробила, — майнула холодна думка. — Та Персе. Хто б вона не була».

— Я її тримаю! — сказав Ваєрмен. — Док, телефонуйте 911, ради Христа, дзвоніть скоріше!

Гедлок поспішив навкруг столу, підняв слухавку, набрав номер, послухав.

— Блядство! Той самий гудок!

— Для виходу в зовнішню мережу треба спочатку набрати 9. — Я вихопив у нього слухавку і, утримуючи її біля вуха плечем, набрав номер. А коли спокійний жіночий голос спитав мене, в чім полягає причина екстреного виклику, я зміг все пояснити. Тільки адресу пригадати не зміг. Я забув навіть назву галереї. Вручив телефон Гедлоку і пішов навкруг столу до Ваєрмена.

— Господи Ісусе, — промовив він. — Я знав, що не треба її сюди везти, я це знав... але вона так вперто наполягала.

— Вона в безпам’ятстві? — я дивився на грузле тіло, очі її були розплющені, але безглуздо націлені в якусь точку в дальнім кутку кімнати. — Елізабет?

Ніякої реакції.

— Це був інсульт? — спитав Ваєрмен. — Ніколи не уявляв, що при цім бувають такі жорстокі корчі.

— Це не інсульт. Щось змусило її замовчати. їжджай з нею до шпиталю…

— Звісно, я поїду...

— І слухай, чи не скаже вона чогось іще.

Обернувся Гедлок.

— У шпиталі її готові прийняти. За хвилину тут буде швидка. — Він важким поглядом втупився у Ваєрмена. — Ну й хай, усе на краще.

— На краще? — перепитав Ваєрмен. — Що означає це ваше «на краще»?

— Воно означає, що якщо це мусило трапитися, — пояснив Гедлок. — То