Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Минувши останній привид — старезного сльозавого діда, — вони виїхали на денне світло. Вагончик зупинився. Рут і Керн вийшли. Дівчина провела рукою по очах і сказала, усміхаючись:

— Як тут тепер гарно стало! Світло, повітря… і дихати можна, й ходити…

— Ти була коли-небудь у блошиному цирку? — спитав Керн.

— Ні.

— Ну, то ходімо!

— Сервус, Чарлі! — привітала його білетерка блошиного цирку. — Що, вихідний сьогодні? Заходьте, заходьте! У нас якраз виступає Олександр Другий.

— Знов задарма! — вдоволено глянувши на Рут, пояснив Керн. — Ходімо!

Олександр Другий виявився досить великою рудуватою блохою, яка вперше самостійно виступала перед публікою. Дресирувальник трошки хвилювався: Олександр Другий досі ходив тільки лівим переднім конем у четверні й мав уперту, норовливу вдачу. Публіка — п’ять душ разом із Керном та Рут — напружено спостерігала його.

Однак Олександр Другий виступив бездоганно: пробіг ристю, покрутився на трапеції і навіть свій коронний номер — вправи на балансирі — виконав чітко, й разу не схибнувшись убік.

— Браво, Альфонсе! — Керн потиснув гордому дресирувальнику скусану блохами руку.

— Дякую. А вам, мадмуазель, сподобалося?

— Просто чудесно! — Рут також потисла йому руку. — Я взагалі не розумію, як це вам удається.

— Дуже просто… Школа. І терпіння. Мені якось один казав, що можна видресирувати й камінь, коли б тільки мати досить терпіння. — Альфонс лукаво примружив очі. — А знаєш, Чарлі, з Олександром Другим я вдався до невеличких хитрощів. Я його перед виставою півгодини ганяв запряженого в гармату. У важку мортиру. От він як виморився, то й став слухняний.

— У гармату? — перепитала Рут. — Невже й у бліх є гармати?

— Навіть важка польова артилерія! — У нагороду Альфонс підпустив Олександра Другого до своєї покусаної руки. — Це, щоб ви знали, найпопулярніше в нашій програмі, мадмуазель! А популярність — це гроші.

— Але вони не стріляють одні на одних, — додав Керн. — Не винищують самі себе, і в цьому вони розумніші за нас.

Рут і Керн пішли на механічний автодром.

— Здоров був, Пеперлю! — гаркнув чоловік при вході, силкуючись перекричати металічний брязкіт. — Беріть сьомий номер, добре буцається!

— Тобі ще не здається, що я бургомістр Відня? — звернувся Керн до Рут.

— Навіть більше! Власник Пратера!

Автомобільчик зірвався з місця, штовхнув другого, третього й скоро опинився в самісінькій веремії. Керн, сміючись, пустив з рук кермо. Рут — серйозна, брови зведені надпереніссям — сама спробувала правувати, але зрештою теж покинула, обернулась до Керна, немов вибачаючись, і всміхнулася — тією ясною усмішкою, такою нечастою в неї, що робила її лице лагідно-дитинним: в око впадали раптом уже не густі чорні брови, а повні, червоні уста.

415

Вони зайшли ще до півдесятка різних павільйончиків та атракціонів, надивились на все — від морських левів, що вміли рахувати, до індійських факірів-ворожбитів, — і ніде з них не взяли ані копійки.

— От бач, — гордовито сказав Керн, — вони хоч і не пам’ятають, як мене звуть, але пускають усюди задарма. Оце й є справжня народна солідарність.

— Так нас і на гігантське коло пустять без грошей? — спитала Рут.

— Ну аякже! Ще й з особливою честю! Я ж член трупи директора Потцлоха. Ходімо зараз туди!

— Сервус, Шані! — мовив касир. — 3 панною нареченою?

Керн кивнув і почервонів. Він боявся навіть глянути на Рут.

Касир узяв із купки, що лежала поруч нього, дві яскраві поштові

картки й простяг їх дівчині. На картках було зображене гігантське коло з панорамою Відня.

— На згадку, фройляйн.

— Щиро дякую.

Вони зайшли в одну з кабінок і сіли біля віконця.

— Я просто не хотів розводитися перед ним щодо тієї «нареченої», — почав виправдуватись Керн. — Аби не затримуватися.

Рут засміялась.

— Зате ж нам і особлива честь! Оці картки. Шкода тільки, що нікому послати їх.

— Нікому, — погодився Керн. — А якщо й є кому, то нема адреси.

Кабінка тихо пливла вгору, і внизу великим віялом помалу розгорталася панорама Відня. Спершу Пратер із ясними ланцюжками освітлених алей, що подвійними разками перлів лежали на темних грудях гаю; далі, наче велетенська діадема з рубінів і смарагдів, барвисте сяйво ярмарку веселощів, і нарешті залите вогнями, майже неосяжне для ока місто, а за ним вузенька імлиста смужка далеких пагорбів.

Вони були самі в кабінці, що плавною дугою піднімалася все вище та вище, аж, перекотившись через вершину, попливла вниз, — і їм зненацька стало здаватися, ніби вони сидять не в кабінці гігантського кола, а в якомусь безшумному літаку, і земля внизу повільно обертається, тікаючи з-під них. Ніби вони, зовсім одірвані від неї, летять у якомусь зачарованому повітряному кораблі, що не має де приземлитись, а під ними пропливають тисячі людських домівок, тисячі освітлених будинків і квартир, що ждуть своїх мешканців додому, — аж до самого обрію хатні вогні, затишні житла, що ваблять і кличуть до себе, але жодне серед них не їхнє. А вони пролітають над ними

в темряві безпритульності, і все, що вони можуть засвітити, — це безрадісна свічка туги за своїм домом.

Віконця фургона були розчинені навстіж. У гаю стояла задуха й безвітря. Ліло застелила ліжко строкатою ковдрою, а на Кернову постіль накинула стару плюшеву завісу з тиру. У вікні погойдувалися два барвисті паперові ліхтарики.

— Венеціанська ніч сучасних кочовиків, — сказав Штайнер. — Ну, відвідали концтабір у мініатюрі?

— Що-що?

— «Дорогу привидів».

— Атож.

Штайнер засміявся.

— Каземати, карцери, кайдани, кров і сльози… «Дорога привидів» не відстає від життя, правда, дівчинко? — спитав він Рут, підводячись. — Вип’ємо по чарці, абощо! — І взяв зі столу пляшку.

— Налити й вам, Рут?

— Налийте, та побільше!

— А тобі, Керне?

— Мені подвійну порцію.

— Ого! Дітки, з вас будуть люди! — здивувався Штайнер.

— Це я просто на радощах, — пояснив Керн.

— Налий і мені чарку, — сказала Ліло, що саме ввійшла, несучи на тарілці смажені пироги.

Штайнер налив їй, тоді підняв свою чарку й усміхнувся.

— Хай живе депресія — понура мати радощів!

Ліло поставила пироги й принесла ще фаянсову ринку з огірками та темний хліб на тарілці. Потім узяла свою чарку й повільно випила. Світло лампіона іскрилось у прозорій рідині, і здавалося, наче жінка п’є з рожевого діаманта.

— Наллєш мені ще? — спитала вона Штайнера.

— Скільки хочеш, меланхолійне дитя степів. Рут, а вам?

— Теж.

— Налий і мені, — озвався Керн. — Я ж дістав від Потцлоха надбавку.

Усі знову випили й узялися до гарячих пирогів із м’ясом та капустою.

Після вечері Штайнер сів на своє ліжко й закурив. Керн і Рут примостилися долі, на Керновій постелі. Ліло заходилась прибирати зі столу. Її велика