Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Заспівай, Ліло, — попросив Штайнер.

Жінка кивнула й зняла з гвіздка в кутку гітару. Голос її, зазвичай хрипкуватий, коли вона заспівала, став чистий, звучний. Вона сиділа в сутіні. Незворушне обличчя її ожило, очі засяяли диким, тужливим сяйвом. Ліло співала російські народні пісні й старовинні циганські. Співала довго, врешті замовкла і глянула на Штайнера. Світло лампіонів відбилось у її очах.

— Співай іще, — сказав Штайнер.

Ліло взяла кілька акордів. Потім замугикала одну за одною простенькі монотонні мелодії, з яких часом виривалися гучніші слова, мов птахи з мороку широких степів, — пісні кочівлі, чуткого сну в шатрах, і здавалося, наче й їхній фургон у хисткому світлі паперових ліхтариків обернувся на шатро, нашвидкуруч напнуте серед ночі, наче й їм завтра вирушати далі.

Рут сиділа перед Керном, спираючись плечима на його високо підібгані коліна, і його грів м’який теплий дотик її спини. Голову вона відкинула назад, на його руки, і тепло її вливалося через них йому в кров, знесилюючи його невідомим досі жаданням. Щось темне ломилося йому в душу і рвалося з неї, і було воно в ньому самому, і в грудному жагучому голосі Ліло, і в диханні ночі, й у бентежному плині його думок, і в тій осяйній хвилі, що раптом підняла й понесла його кудись. А голівка дівчини довірливо лежала в його складених чашею долонях.

Коли Керн проводжав Рут, у Пратері було вже тихо. Павільйони стояли запнуті сірим брезентом, шум натовпу змовк, над недавнім галасом та штовханиною, ляскотом пострілів у тирах та верещанням на гойдалках знову беззвучно піднявся ліс, поховавши під собою строкате й сіре струп’я балаганів.

— Ти вже хочеш додому? — спитав Керн.

— Сама не знаю… Ні, не хочу.

— Давай погуляємо ще. Походимо гаєм. Мені зараз хочеться, щоб «завтра» не настало ніколи.

— І мені. Завтра ж знову буде страх і непевність. А тут так гарно!

Вони йшли крізь темряву, загорнені в м’яку тишу, наче в невидиму

вату. Дерева стояли над ними непорушні, навіть листя не шелестіло.

— Може, лише ми одні зараз не спимо…

— Навряд… Поліцаї завжди лягають пізніше за всіх.

— Тут поліцаїв немає. Жодного. Це ж ліс. Як приємно тут іти! Власних кроків не чутно.

— Справді, нічого не чути…

— Е, ні, тебе я чую. А може, себе самого? Я вже не можу собі уявити себе без тебе.

Вони йшли і йшли. Було так тихо, аж у вухах дзвеніло — неначе тиша затаїла віддих і чекала з далини чогось страхітливо чужого.

— Дай мені руку, — сказав Керн. — А то мені страшно: що як тебе раптом не стане?

Рут пригорнулася до нього. її волосся лоскотало йому щоку.

— Рут, — сказав він, — я знаю, це просто крихітка взаємності серед тривоги й порожнечі. Але для нас це, либонь, важить більше, ніж деякі речі, що їх називають гучними словами.

Рут припала щокою до його плеча. Вони трохи постояли так.

— Ти знаєш, Людвігу, — промовила дівчина, — мені часом хочеться, щоб нічого більш не було… Хочеться отак просто впасти на землю й згаснути.

— Ти стомилася?

— Ні, ні… Я не стомлена. Я ладна все життя так іти. Тут так м’яко ступати… І не б’єшся ні об що.

Знявся вітер. Листя над їхніми головами зашуміло. Кернові впала на руку тепла дощова крапля. Друга черкнула по щоці. Він глянув угору.

— Дощ починається, Рут.

— Справді…

Краплі посипались рясніше.

— Накинь мій піджак, — сказав Керн. — Мені байдуже, я звичний.

Він угорнув плечі дівчини в піджак, ще теплий теплом його тіла,

і на серці в Рут стало зненацька спокійно-спокійно.

Вітер стих. Ліс немовби на мить притамував дух; потім темряву прорізала беззвучна біла блискавка, дрібно заторохтів грім, і дощ раптом линув як з відра, неначе блискавка продерла небо.

— Побігли! — гукнув Керн.

Вони кинулись до каруселі, що, обвішана брезентом, невиразно чорніла в нічній темряві, мов якийсь розбійницький замок. Керн підняв з одного боку брезент, вони обоє залізли всередину й стали, важко дихаючи, ніби накриті велетенським чорним барабаном, у який безперестану бив барабанщик-дощ.

Керн ухопив дівчину за руку й повів за собою. Очі їхні скоро звикли до темряви. Передними примарно здіймалися чорні силуети здиблених коней; олені закам’яніли у своєму вічному зачарованому бігові; розгорнули крила лебеді, сповнені таємничого сподівання; і, ще темніші серед темряви, спокійно височіли могутні спини слонів.

— Іди сюди! — Керн потяг Рут до однієї з гондол, назбирав по сидіннях плюшевих подушок і вимостив ними дно. Потім стяг з одного слона гаптований золотом чепрак.

— От маєш тепер покривало, мов яка принцеса.

Надворі протягло розкочувався грім. Спалахи блискавок кидали тьмаве, бліде світло в теплий морок шатра, і щоразу з пітьми виринали гіллясті роги та цяцькована збруя на тваринах, що виступали поважно й мирно у своєму вічному колі, мов неясне, далеке видиво заклятого раю. Керн бачив бліде обличчя Рут, темні очі; укриваючи дівчину, він відчув під рукою її груди — такі ж незнані, чужі, такі ж дивно наснажені, як тієї пам’ятної ночі в готелі «Бристоль», у Празі.

Гроза швидко насувалася. Грім глушив торохтіння дошу по туго нап’ятому брезентові, з якого потоками струміла вода; від його ударів аж земля двигтіла. І раптом у лункій тиші після останнього, найсиль-нішого струсу карусель зрушилась і почала поволі обертатись — повільніше, ніж удень, ніби неохоче, ніби з якогось таємного примусу. Музика теж звучала повільніше, ніж удень, і химерно переривалась паузами. Зробивши півоберта, карусель спинилась; замовкла й шарманка; немов розсипавшись від утоми, і тільки дощ усе шелестів — найпредковічніша колискова пісня у світі.

ЧАСТИНА

ДРУГА

10

Безлюдний майдан перед університетом зализало полудневе сонце. Небо було ясне, сине, над дахами снувала метушлива зграйка ластівок. Керн стояв по другий бік майдану й чекав на Рут.

З широких дверей університетського корпусу вийшли перші студенти й почали спускатися сходами. Керн витягнув шию, шукаючи очима коричневий беретик Рут. Вона завжди виходила одна з перших. Але сьогодні її чомусь не було. Та й потік студентів раптом урвався, і дехто з тих, що вже були вийшли, повернув назад. Певно, там щось сталося.

Зненацька, ніби виштовхнутий вибухом, із дверей валонув цілий гурт студентів. Бійка! До Керна долетіли вже й вигуки:

— Геть євреїв!

— Бий кривоносих!

— У Палестину їх!

Керн швидко перейшов майдан і став під правим крилом будівлі. Потрапляти в колотнечу йому ні в якому разі не можна було, але він хотів триматись якомога ближче, щоб визволити Рут, якщо буде