Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

— Але ж із книг видно, що за останній рік ми мали з нього тільки збитки, — почула Пола Дікову відповідь. — Нас оббирають усі, кому не ліньки, від самого Уерти[107] до послідущого бандита-пеона на краденій шкапі. Це вже занадто — і їхні надзвичайні податки, і бандити, й повстанці, і федералісти. Ми б, звісно, якось перетерпіли, якби цьому видио було край. Але хто може ручитися, що така веремія не триватиме ще десять чи й двадцять років?

— І все ж таки — затопити Врожайний! Лишень подумати! — не погоджувався директор.

— А ви подумайте про Вілью, — відказав Дік і засміявся в’їдливо й прикро. — Він же нахваляється, коли переможе, поділити всю землю між пеонами. А після землі прийде ряд копальням. Як ви гадаєте, скільки ми вивалили конституціоналістам за останній рік?

— Понад сто двадцять тисяч, — зразу відповів Брекстон. — Не рахуючи тих п’ятдесяти тисяч зливками, що дали Торенасові перед його відступом. Він покинув своє військо під Гваймасом і чкурнув з тим золотом до Європи — я вже писав вам про це.

— Коли ми не припинимо роботи, Джеремі, вони нас доїтимуть без кінця-краю. Я волію затопити копальні. Якщо вже ми краще вміємо створювати багатство, ніж ті ледаща, то покажімо ж їм, що й нищити його ми вміємо не гірше.

— Оце ж саме я й кажу їм. А вони тільки всміхаються та товчуть, що за нинішніх скрутних обставин така й така добровільна пожертва була б вельми бажана для проводирів революції — цебто їх самих. Бо до справжніх проводирів навряд чи доходить і десята частка тих грошей. Боже мій! Я їх просто носом тикав у все, що ми для них зробили. Дали постійну роботу п’ятьом тисячам пеонів. Підняли платню з десяти сентаво[108] на день до ста десяти. Я їм пальцем показував на пеонів, що заробляли по десять сентаво, поки не прийшли до нас, а тепер дістають по п’ять песо. А вони так само всміхаються, та наставляють жменю, та товчуть своє — що вони раді були б добровільній пожертві з нашого боку на священну справу революції. Ні, їй же богу, старий Діас теж був грабіжник, але знав бодай якусь пристойність. Я якось сказав Аррансо: «Коли ми закриємо копальні, п’ять тисяч ваших мексіканців зостануться без роботи. Куди ви тоді їх подінете?» А він усміхається й відповідає, не довго думавши: «Куди подінемо? Дамо кожному рушницю та й поведемо брати Мехіко!»

Пола ніби навіч побачила, як сердито стенув плечима її чоловік, відповідаючи:

— Все лихо в тому, що там є ще золото і ніхто, крім нас, не може взяти його звідти. Мексіканці не зуміють. У них нема кебети. Вони тільки стріляти зугарні — а виціджують з нас більше, ніж ми там добуваємо. Отже, нам лишається одне, Джеремі: доведеться на рік чи два зректися прибутку, позвільняти пеонів і зоставити самий технічний персонал та обслугу біля помп.

— Оцим же і я пробував настрахати Аррансо, — прогув Брекстонів бас. — І що, гадаєте, він мені відповів? Що як ми звільнимо пеонів, він і техніків примусить кинути роботу: нехай копальні заливає, і дідько нас бери. Ну, цього останнього він, звісно, не сказав, тільки всміхнувся, але усмішка саме це промовляла. Я б залюбки скрутив йому оту жовту шию, але ж я знав, що тоді завтра з’явиться другий такий самий патріот, і зажадає ще більших хабарів. Отож Аррансо дістав руку в руку, а на додачу, коли вирушав на з’єднання зі своїм кодлом біля Хуареса, ще прихопив три сотні наших мулів. А це ж тридцять тисяч доларів! І то після того, як я його підмазав. От жовтопике стерво!

— Хто тепер командує повстанцями в Урожайному? — спитав Дік рішуче, ніби повертаючи розмову в інший бік. Пола добре знала, що це означає: він уже все зіставив, зважив і переходить до дії.

— Рауль Бена.

— Якого він рангу?

— Полковник. У нього душ із сімдесят голодранців.

— Що він робив до повстання?

— Овець пас.

— Чудово, — провадив Дік швидко і твердо. — Розіграйте комедію. Зробіться патріотом. Вертайтеся мерщій туди, підмажте цього Бену. Він, звісно, бачитиме вас наскрізь, на те він мексіканець. Але ви його підмастіть і скажіть, що зробите з нього генерала, другого Вілью.

— Добре, але ж як, господи боже!

— А дужо просто: поставте його над п’ятитисячним військом. Позвільняйте всіх робітників, і нехай він забира їх у «добровільці». Нам це нічим не загрожує, бо Уерті однаково скоро каюк. Запевніть Бену, що ви щирий патріот. Трусніть капшуком востаннє, дайте їм п’ять тисяч рушниць, і доведете свій патріотизм. Пообіцяйте, що як скінчиться війна, ми візьмемо кожного назад на роботу. Поблагословіть їх, і нехай собі вирушають зі своїм Беною. Зоставте тільки обслугу біля помп. Нехай рік чи два не буде прибутку, зате ж не буде й збитку. І нашого старого Врожайного, може, не доведеться затоплювати.

Потихеньку вертаючись гвинтовими сходами вниз, до музичної зали, Пола всміхалася: як швидко знайшов Дік раду! Але їй було невесело. Не через події на Врожайному: з тими мексиканськими копальнями, Діковою спадщиною, весь час був якийсь клопіт, відколи вона вийшла за Діка. Ні, її гнітило те, що вона не змогла привітати його з добрим ранком. Та прикре почуття минулося, щойно вона побачила Грейма: той ще стояв з Вером біля фортеп’яно, а вгледівши її, хотів був іти.

— Не втікайте, — спинила його вона. — Зоставайтесь, подивіться, як люди працюють. Може, це вас надихне почати нарешті ту вашу книжку, що Дік мені казав.

РОЗДІЛ XVI

В їдальні Дік нічим не виказав свого клопоту з мексиканськими копальнями, і ніхто навіть гадки не мав, що Джеремі Брекстон привіз не звіт про високі прибутки, а куди менш приємні новини. Адольф Вейл від’їхав ранковим поїздом — очевидно, вже встиг, не знати коли, обговорити з Діком свою справу, — а проте за столом Грейм застав ще численніше товариство. Крім якоїсь місіс Талі, огрядної літньої папії — хто вона така, Грейм не добрав, — прибуло ще троє чоловіків, про яких він дещо дізнався: містер Галхас — головний ветеринар штату, містер Дікон — досить відомий на Заході портретист, і капітан Лестер з пароплава Тихоокеанської компапії — цей колись, років тому з двадцять, служив у Діка шкіпером і навчав його мореплавства.

Як уже збиралися вставати з-за столу, а директор копалень поглядав на годинника, Дік