Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Був оце в Берка-продайдуші, що в усьому профітом-зиском цікавиться, щоб за ним псалтир почитали! – хвалився він, роздягаючись. – Хоч гроші тепер дуже упали в ціні, та все ж удалося таки мені, Ганко, належно і гідно обміняти твої святині, то маєш ось, - виклав він гроші на стіл поряд із прийшлою. – Затримався, бо навідав Тарана, а той сказав, що Карпо дійсно на Тоболі в Сибіру має бути сім літ. А знає він те через якогось черкасця Решана чи Решаніна певно, то радив пошукати аплаката в окружному суді, а тоді вже вирішувати, як добиратися до Карпа і чи варто, - присів від утоми на ослона Шимон. – Таран запевняв, що Карпо вернеться неодмінно.

Ганна старанно перелічила виручку, розділила її на три купки, найменшу сховала в кишеню суконної юпки, а дві інші, відвернувшись, запхала до грудей у пазуху.

- Дякую Вам, Шимоне, це вже вдруге за поміч, - влазила поспіхом вона в шлейки мішка, що досі лежав на лавці. Буду поспішати до Черкас, бо вже нерано, а там побачу, як бути, - вирішила гостя для себе.

- Хай щастить тобі, молодице, - проказали і Сара, і Шимон, випровадивши її до перелазу. – Бувай здорова і ходи щасливо!

- Дякую вам! – попростувала Ганна завулком до мосту. “Які вони не є, оці жиди, а уміють, як ніхто, бути і щирими, і вдячними та розторопними”, - дорогою крутилася думка. Ввечері у присмерк таки добралася в Слободу і впросилася на ніч, а наступного дня була уже в окружсуді в Черкасах, дорогу до якого запам’ятала зтоді, як приносила Карпові передачу.

- Їхати тобі, молодице, я не раджу, бо його справа переглядається, і схоже, що повернеться додому, хоч цього багато хто не бажає, - порадив їй чоловік у адвокатурі, ховаючи в стіл подарований Ганною кружок макухи. – Ходити тут по кабінетах я також тобі не раджу, отож, іди до дітей і чекай, поки переглянеться справа.

Переночувавши на вокзалі на скамниці та нажахавшись арештованих, яких уночі привели колоною і посадили у вагони депеушники, Ганна наступного досвітку пішла у зворотну путь, таки вірячи, що Карпо повернеться, і вони знову житимуть разом, якось долаючи біду. Ішла за порадою людей не степом, а селами навпростець, і майже мертва ввечері добралася до дітей, не чуючи ніг.

Двері були на скобах, в хаті темно, косо світив місяць, Бір був мертвим, тиша лякала і насторожувала, вікна якось витрищно і сліпно дивилися на Ганну, поки вона і до хати зайшла. Не вечеряла, не говорила з Домашкою, не світила скіпця, а в темені зняла з плечей таністру-ранця, роздяглася і лягла, бо сон напав.

Але заснути швидко не вдалося, бо чомусь згадалися Павла Турика сестра, а її свекруха Христя, потім сусіда, хата якого була на такому ж відшибі, як і оце тепер її, дід Самоха. “Як не як, а найближчий же він сусіда отут, пса має рябого вовкастого, що і за версту чує, як хто наблизиться, аж сюди чути його гавкіт”, - телесувалася. Одинокий цвіток у тужикові-горняті на вікні лякав привидом. “Дід Самоха, зі слів дядька Павла Тімаха, хоч і мудрець, а також бідує на старість: якусь коровицю-товаряку має, толбу-кожух без талії носить”, - ніби побачила вона старого наяву. – “В хаті на трямку хрест випалений, кажуть, і туленики-книші пекти вміє, колись овець мав отару, вовну туришив чоловік”, - крутилося їй у пам’яті, поки таки й заснула.

Ранком піднялася рано, ще в сутінки, розпалила лучину-скіпку під челюстями печі і невільно розбудила дітей. Здійнявся дитячий гармидер, вереск, рейвах від радощів, і Ганні приємно стало, що вдома все гаразд, а відтак подумала, що таки візьме в Оксани ткання оте, бо треба ж чимось жити, а йдуть узимки, і хтозна, якою буде зима, та бозна, коли вернеться той Карпо. Що він вернеться, не сумнівалася і дітям про те сказала, зауваживши, що Петрикові її переконання не сподобалися. “Дівчата все при мені були, то Карпо менше їх бив, а хлопці – при ньому, то через те ото він і нерадий йому,” – пояснила собі подумки оту несподобу хлопця.

- Чемними вони були, Домашко, тут? – спитала у старшої, таки тішачись отим гармидером, що счинився перед виходом до школи.

- Та чемними, аж нікуди більше! – відказала та по-дорослому. – Особливо Петрик, - показала вона язика хлопцеві. – Найчемнішим був Степанко, а в решти було всього.

Цілий день отой Ганна прискіпливо переглядала одяг, взуття, хустки, латала і цурувала, прала, сушила і катала рублем і качалкою, випрошеними у діда Павла. Те, що діти пішли до школи, лишивши її з Домкою та Степанком, вселяло певність матері у якійсь унормованості, а що вернулися четвіркою, закріпляло її, і тільки смерть Гриця та мовчанка Тодося, що не знати, чи був десь і живий ще, не давали матері бути щасливою і в цій біді. Підсилював тривогу і страх голоду, хоч усе їстівне відпускалося дітям ощадливим видавцем.

- А в нас тепер не вчитель уже, а вчителька, - похвалилася Ярися матері перед вечером, коли школярі сиділи при каганцеві-сліпцеві, виконуючи домашні завдання.

- Не у вас тільки, а й у Тані, - поправив сестру Петрик. – Трьох учителів із директором депеву арештувало, мамо, ще як ви пішли до Чигирина. Їхні діти до школи не прийшли, бо їх повезли в місто на допит про батьків. Директор слухав по радіо контрреволюцію і хотів із трьома учителями убити заготовачів, то тепер історії нікому вчити, і замість неї вчать співів, - хвастав хлопець обізнаністю.

Ганна, ставляючи з Домашкою