Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Ні, государю, — відповів Лонан аб Ґораґ. — Вони вмовляли їх залишитись, але не намагалися затримати.

— Отже, — вів далі король, — всі мали можливість здатися. А ті, хто цього не зробив, перетворилися з просто втікачів на спільників чаклуна. Це вже виняткова компетенція поборників, оскільки закон однозначно стверджує, що злочини проти віри переважають кримінальні та державні.

Кайлем аб Рордан посміхнувся й ледь помітно кивнув, схвалюючи хід думок свого государя. А досі похмуре обличчя ґвардійського ґенерала прояснилося.

— То виходить, що…

— Саме так, — підтвердив Імар з удаваним жалем. — Цим мають займатися наші відважні поборники, що покликані захищати благословенну лахлінську землю від чаклунської погані. Армія лише заважатиме їм, бо військові, подивімося правді в вічі, не навчені боротися з пекельними вилупками. Тому накажіть своїм підлеглим не вдаватися до наступальних дій, а лише тримати облогу до прибуття центурій [8] Конґреґації. А тоді нехай приєднуються до пошуку втікачів, що не заплямували себе співпрацею з чаклуном.

— Слухаюсь, государю.

— І ще одне. Наказ про негайну страту впійманих злочинців поширюється й на тих, що розкаялись і здалися. Вони врятували свої душі від вічного прокляття, відмовившись іти за чаклуном, але мусять заплатити життям за участь у бунті.

— Буде виконано, государю, — запевнив його Лонан аб Ґораґ. — Я негайно надішлю відповідні розпорядження.

Обидва ґенерали без пояснень збагнули його задум. Якби бранці потрапили до рук поборників, ті могли відкласти виконання вироку, а натомість пустити брехливі чутки, буцімто їх помилували. Дехто з утікачів, що залишалися в горах, міг упійматися на цю вудочку, повірити, що йому справді подарують життя, і здатися. А так усі розумітимуть, що їм немає порятунку, тому битимуться до кінця, і один тільки Див знає, яку ціну доведеться заплатити за приборкання цього бунту. Та в будь-якому разі, платитимуть поборники — як життями, так і репутацією. І що більше їх загине, що довше протримаються бунтівники, то дужче впаде авторитет усієї Конґреґації загалом і її керівництва зокрема. Зрозуміло, простий люд і далі молитиметься на поборників, проте Імарові йшлося передовсім про думку шляхти, яка надзвичайно чутливо реагувала на будь-які зміни в балансі сил між королем та Поборчою Радою. Ще вчора Імар не вірив, що йому вдасться перемогти в цьому протистоянні, але сьогодні Елвен подарувала йому надію. І сьогодні ж, за дивовижним збігом обставин, надійшла звістка про те, що звичайний тюремний бунт зненацька вилився в повстання єретиків під проводом чаклуна.

Та чи просто це збіг?..

По обіді до короля прийшов Ґарван аб Малах зі звітом, у якому підтверджував висновок майстра Шовара про природні причини смерті лорда Броґана. Поки він доповідав про результати опитування свідків, Імар пильно придивлявся до нього, намагаючись відшукати бодай найменші зовнішні ознаки, що вказували б на чаклунську сутність, проте нічого не знаходив. Перед ним був звичайний молодий чоловік двадцяти шести років, досить високий, хоч і нижчий за Імара, міцної статури, темноволосий, з гострими рисами обличчя, яке лише з великим перебільшенням можна було назвати привабливим.

Якби майстра Ґарвана викрили, то, поза будь-яким сумнівом, приписали б його успіхи в полюванні на злочинців до проявів чаклунського хисту. Але досі це нікому й на думку не спадало, бо він, на відміну від більшості слідчих, у своїх висновках завжди спирався на ґрунтовний аналіз речових доказів та свідчення очевидців. Через те судді й цінували Ґарвана аб Малаха, який ніколи не апелював до емоцій, не закликав вірити його чуттю та інтуїції, а просто наводив факти, що переконливо вказували на вину або невинність підсудного…

Коли майстер Ґарван завершив виклад справи, Імар виразно глянув на двері й запитав:

— То підстав для підозр немає?

— Жодних, государю, — відповів слідчий, збагнувши, про що йдеться. — Нас ніхто не підслуховує. Донедавна під дверима стояв ваш камердинер, та коли переконався, що нічого сенсаційного не буде, пішов геть.

— От і добре, — сказав Імар, зненацька відчувши гострий напад заздрощів до чаклунського дару свого співрозмовника.

„О, Диве! Чому він, чому не я? Ти ж полюбляєш жартувати, я знаю. А уяви лишень, який фантастичний був би жарт — король-чаклун на лахлінському троні!.. Втім, Лахлін ще може отримати королеву-чаклунку…“

Злякавшись самої думки про це — злякавшись не за себе, а за Елвен, Імар квапливо продовжив:

— Отже, ви знаєте, що мені відомо про вас.

— Так, государю. Леді Елвен ще два тижні тому вирішила відкритись вам, лише чекала на слушну нагоду. — Майстер Ґарван трохи помовчав. — Хоч я думаю, що вона просто відтягувала цей момент. Боялася… ні, не того, що ви віддасте її поборникам, а що відвернетеся від неї, зненавидите її. Проте далі зволікати було неможливо.

— Через повстання в Архарах? — припустив Імар.

— Так, — здивовано підтвердив Ґарван аб Малах. — А леді Елвен начебто казала, що вашу розмову перервали і вона не встигла розповісти вам про це. Мабуть, я неправильно її зрозумів.

— Ні, ви правильно зрозуміли. Просто я й сам здогадався, надто вдало все збіглося. А ще, коли я запитав, скільки вас — тобто чаклунів — усього, Елвен відповіла, що лише троє, і зробила уточнення — в Ханґовані. Виходить, ви знайомі з тим юнаком, що називає себе Ейнаром аб Диланом з Таркаррая?

— Так, государю, знайомі. Нещодавно він розшукав нас і запропонував об’єднати наші зусилля.

— А як його звати насправді?

— Він не хоче розкривати своє справжнє ім’я. Просить називати його Ейнаром аб Диланом.

— Але ж так неправильно, — зауважив Імар. — Він знає, хто ви такі, а вам нічого не відомо.

Ґарван аб