Читати книгу - "Переможець отримає все"

Вона насилу перевела подих і продовжувала говорити до того, хто й далі дивився у вітрове скло:

— Вітю, дорогий, повір мені, я знаю, скільки принесла тобі горя в житті. І скільки болю. Ні, я не винна перед тобою. Хіба можна бути винною в тім, що не кохаєш? Ти ж сам розумієш це. А те, що тобі довелося пережити стільки поганого, важкого, тому що є на світі я — це я розумію дуже добре. І повір, дуже страждаю від того, що все так. І мені боляче дивитися у твої очі, знаючи що за все це ти мені відплатив… не добром, такого навіть слова немає. За таке немає способів вибачитися. Я тільки б хотіла мати можливість зробити тобі щось добре. Те, чого ти хочеш. Це щире бажання. Вітю, от побачиш, скоро все це вляжеться, все буде гаразд, і ми поговоримо про все. Пообіцяй мені. Якщо ти кохаєш жінку настільки, що можеш пожертвувати всім заради її дитини, то ти не можеш не розуміти її, не співчувати в такій ситуації. Пообіцяй, що коли все залишиться позаду, ми спробуємо почати спочатку. Нехай стільки років утрачено… Поговоримо про все спокійно… А зараз я взагалі не розумію такого слова як кохання, хоча завжди мріяла про нього. Зараз я просто не здатна кохати. Нікого. А потім… Спробувати наново. Розумієш? Забувши все погане, забувши образи… Я знаю, тобі це буде нелегко. Я розумію, але… Я тепер сприймаю тебе не так, як раніше. Ти для мене тепер зовсім інша людина. Зовсім інша.

Вона ковтала сльози, насилу підшукуючи слова для своїх думок.

— А як же Труся? — запитав Віктор, повернувши до неї голову й дивлячись у її очі спокійно та майже незворушно, а потім сам же й відповів твердо та переконано: — Труся завжди залишиться Трусею, навіть якби витягла мене з самого пекла.

— Боже… Це було сказано… я хотіла вразити тебе якнайболючіше. Ти мене тоді так допік! Ти ж не давав мені жити! Я ж чула твою присутність, твої думки кругом! Це було нестерпно! Я навмисне хотіла тебе образити так, щоб не бачити більше ніколи!

— Я розумію, — погодився Віктор. — І тобі це вдалося. Але так міг зробити лише той, хто дійсно відчуває відразу.

— О, Боже… Ні! — Вона затулила руками обличчя.

— Пробач, — сказав Віктор. — Тобі дійсно не потрібно… І так вистачає. Все. Іди додому. У мене немає більше образи на тебе. Правда. Ні за що. Я також розумію тебе, повір. Я також приніс тобі достатньо поганого, достатньо попсував твоє життя, хоча й також не винен у тому, що все так склалося. І ти не винна. Ніхто не винен. Так мало статися. Така доля. Будемо сподіватися, що колись усе зміниться на краще. Іди відпочивай. Нам ще потрібно завершити почате. А потім… потім усе вирішиться, ти добре сказала.

— Тоді зайди до мене зараз. Вітю… Мені дуже важко, я прошу тебе. Правда, дуже важко, особливо тепер. Побудь зі мною.

— Зоряно… — Його голова мимоволі торкнулася керма. Від таких слів, мовлених нею, слів, яких вона не мала говорити ніколи, організм, здавалося, дістав якесь ушкодження й повністю втратив орієнтацію у просторі та часі. Збагнути щось у такому стані, вирішити — було надзвичайно важко. — Давай іншого разу. Я… я також нездатний себе ламати. Давай колись потім.

— Коли — завтра?

— Ні.

— Чому?

— Завтра я маю відпочивати.

— А коли — післязавтра?

— Післязавтра, можливо, мене не буде.

— Чому? — знову запитала вона.

— Їду.

— Куди? Перед чим ти маєш відпочивати? Скажи мені.

— Мені треба.

— Особисті справи?

— Так.

— Але пов'язані з нами. Так?

Він промовчав.

— Вітю… Скажи мені, де ти взяв гроші? Будь ласка.

— Яке це має значення?

— Має. Скажи, тому що має.

— Якби вкрав, припустимо, ти б відмовилася?

— Ні, — твердо сказала вона.

— Ну от. Виходить, немає значення.

— Я не це мала на увазі. — Зоряна присунулася ближче й навіть торкнула його за лікоть. — Мене цікавить, чи не можеш ти за це постраждати. Ти сам.

— Яке це має значення?

— Має.

— Добре, припустимо, можу постраждати дуже сильно. Ти б відмовилася?

— Ну не можна ж так! — Вона тепер виглядала збудженою, а те, що було в очах, нагадувало розпач, народжений безвихіддю. — Ти жорстока людина. Ти дуже жорстока людина. І тепер будеш мені мстити. Я знаю… Робитимеш мені боляче при першій-ліпшій нагоді… Ти не заспокоїшся, поки не віддаси мені назад увесь біль, якого я завдала тобі за життя… Я розумію…

— Дурниці, — не погодився Віктор. — Просто це дійсно не має значення. Я ж довів тобі.

— Я хочу знати, — повторила Зоряна. — Якщо ти не скажеш, то додаси мені ще один головний біль. Невже ти підеш на це? Ти робиш жахливі речі. Я вже кілька годин не думаю про Олега, не думаю, як він там… Хіба так можна? Скажи хоч, щоб я знала…

Він мовчав.

— Це дуже жорстоко, — сказала Зоряна. — Якщо не розповіси, я буду мучитися ще тим. Ти що, не розумієш — мене не вистачить, щоб переживати й боятися за вас обох! Я відчуваю, що ти ризикуєш, роблячи це для нас. Скажи, що може статися? Ну будь ласка…

— Добре, — подумавши, сказав Віктор. — Нехай буде по-твоєму. Нічого не може. А гроші… Ти чула про Віктора Ждана?

— Хто це? — запитала вона.

— Автор майже всіх пісень Тараса Леми.

— А, звісно. І що?