Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Це його гроші.

— Як… він що, виступив як… спонсор?

— Можна й так сказати.

— А… звідки ти його знаєш? Як на нього вийшов?

— Ніяк. Це… я сам.

Пауза, що настала, була доволі виразною.

— Н-не розумію… як це?

— Творчий псевдонім — так називається. Насправді Віктор Ждан, якого ти не бачила… Правда ж, не бачила? Його взагалі ніхто ніколи не бачив. Крім самого Леми й кількох людей. Так от, насправді це Віктор Середа. Тобто я. А пісні його… Що ж — фактично це твої пісні. Про тебе. Написані, щоб кудись подіти себе, не з'їхати з глузду від… ну, ти знаєш, від чого. А далі все просто — наша національна суперзірка співає, автору платить гроші. Ну, продюсери й усе таке… Кухня, словом.

Усе це Віктор розповідав, наче про купівлю та продаж чергової машини. Вона мовчала довго, а потім мовила:

— Навіщо ти так зі мною…

— Не віриш… — Знизав плечима Віктор. — Гаразд, я доведу. Щоб тебе не мучило питання, звідки гроші. Пам'ятаєш два квитки на його концерт, якими тебе преміювало обласне управління культури?

Вона лише дивилася, широко розплющивши очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо сам його про це попросив. А він — адміністрацію. Третій ряд, строго посередині. Найкращі місця. Правда?

Але вона продовжувала мовчки дивитися, не знаючи, що сказати. Тоді, витягнувши мобілку, він набрав номер. Цей номер залишився в пам'яті телефона від останнього Тарасового дзвінка. Це був не той номер, що завжди мав Лема, — інший. Очевидно, «пропавши», кумир змушений був змінити його. От тільки чи відповість?

— Спитай у нього сама, якщо не віриш.

— Що спитати?

— Про мене.

— У кого?

— У Леми. Не пропав він, не хвилюйся. Живий і здоровий. Більше сказати вони нічого не встигли, тому що у трубці відповіли:

— Так! Слухаю! Альо-у, я слухаю!

— Хто це? — розгублено запитала Зоряна.

— А кого ви хочете, красуне? — прозвучало доволі різко.

— Тараса, — підказав їй Віктор.

— М-м… Тараса, напевно…

— А де ви взяли цей номер?

— Скажи…

— Мені… Віктор дав…

— Щоб я вас поцьомав по телефону? Вважайте, я це вже зробив. Радійте на здоров'я.

— Ні, щоб… я не вірила, що він — це він…

— А де цей діяч? — помовчавши, запитали на тому кінці.

— Тут…

— Ну то я тебе заспокою, — промовили звідти, — він — це він. Дай уже йому трубку, якщо він поруч.

— Слухаю, — сказав Віктор.

— Радий тебе чути.

— Я також.

— Як здоров'я?

— Добре. Дякуючи тобі.

— Отож-бо й воно. Владнав усі справи?

— Наполовину. Решта — сам знаєш. Сподіваюся, ти не розтринькав мої гроші.

— Не переживай. Плани наші, сподіваюсь, не змінилися?

— Звісно, ні.

— Тоді зустрінемося завтра о десятій, зранку. Не заперечуєш?

— Звичайно.

— А жінка — та сама, що ти розповідав? — похмуро запитав Тарас.

— Та сама.

— Уже повірила?

— Не знаю, — сказав Віктор, глянувши на Зоряну, яка все чула, адже трубка була увімкнена на повну потужність.

— Ну, тоді поверни їй трубку.

— Вона чує нас обох, говори. — Віктор повернув трубку ближче до Зоряни.

— A-а… Шановна пані! — Тарасові інтонації змінилися. — Запам'ятайте цей день. Адже щойно ви дійсно говорили по телефону з самим Тарасом Лемою, який нікуди не подівся, не плачте. А поруч із вами сидить його улюблений автор Віктор Ждан, в миру Середа. Хочете пораду?

— Хочу… — ніяково промовила Зоряна.

— Він вам подобається?

З несподіванки вона затнулася. А потім розгублено відповіла:

— Так.

— Тоді переспіть з ним. Обов'язково сьогодні. Бажаю успіхів. Па!

Телефон вимкнувся. І лише зараз Віктор сповна відчув, що сидять вони обоє, прихилившись одне до одного, розділені лише телефоном, і волосся її навіть торкається його вуха, а сам він чує близьке дихання жінки, про яку мріяв усе життя.

Як не зійти з розуму?

Але він не зійшов.

— Тарас просто оригінал, — сказав Віктор, ховаючи трубку й відкидаючись на спинку. — Не звертай уваги.

Пауза була довгою. Зоряна то дивилася на нього, наче намагаючись витягти своїм поглядом якісь додаткові докази, то опускала очі, не знаючи, куди себе подіти, то хитала головою.

— Не можу повірити… — зрештою промовила вона. — А… це… це що… дійсно правда? — сховавши обличчя в долонях, вона застигла ще на кілька хвилин. — Скажи мені. Чому ти мовчиш? Я… не розумію… Це… правда? Ні, ти смієшся наді мною…

— Я вже все сказав. Від повторення воно не стане переконливішим. Ти хотіла знати, звідки гроші — я тобі пояснив. Щоб не думала хтозна-чого.

Курити йому схотілося страшенно, наче вичерпав повністю несподівано вишуканий десь у загашнику резерв самовладання та спокою. Опустивши скло, він припалив. А жінка, яка сиділа поруч, давно вже впівоберта до нього, тепер ніби вивчала його поглядом. У неї вистачало інших проблем, але зараз вона наче вперше побачила, намагалася вивчити дивовижну людину, з якою в такий дивний спосіб завжди була переплетена її доля.

— Ми знаємося вже зо два роки, — пояснив їй Віктор. — Відтоді, коли він несподівано злетів. Якраз тоді й відбулася наша випадкова зустріч. Він почув те, що я награвав собі під ніс у машині, коли довелося чекати на митниці. Так… згодилися «таланти», яких набув ще коли ходив до музичної школи… на тебе дивитися.

І він розповів їй. Про те, що не міг би навіть заспівати ці пісні комусь іншому і про те, як