Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Що це, якийсь стовпчик… схоже на фалос.

— Точно. В руках у тебе магічний знак Анх, що в перекладі з єгипетської означає «життя». Він символізує вічне існування Всесвіту, де об’єдналося божественне і людське. Оцей «стовпчик» означає чоловіче начало. Бачиш, воно справді схоже на фалос. За єгипетською міфологією чоловіче начало означало щось світле, добре, позитивне. А ось ця горизонтальна стрічечка — згори на ньому — символізувала жіноче начало; його єгиптяни вважали за щось негативне, темне, зле.

— І ти вважаєш, що єгиптяни були не дуже далекі від істини?

— Мої знання про підступність жінок — в окремому файлі мого мозку. Мова не про те. Є інші пояснення знака. Ось цей стовпчик-фалос начебто означає земне життя, а поземна риска — це перехід в іншу категорію існування.

— А що це за кільце згори над стрічкою?

— Це кільце, як німб, означає Вічність.

У цілому скульптурка схожа на постать людини, яка начебто розкинула руки й хоче обійняти світ.

Так, Анх у древніх єгиптян вважався символом мудрості й влади над людьми, був ключем до таємниць і символізував безсмертя. На багатьох древніх малюнках єгипетські фараони зображені з цим символом у руці.

Навіть не сумніваюся, що подарунок цей для мене ти вибрав не просто так.

— У тебе попереду складний і дуже відповідальний період життя. Можна сказати — найвідповідальніший. Не виняток, що настане мить, коли тобі не захочеться не просто далі боротися, а й жити. А розпач — найгірший помічник у такій серйозній справі, яку задумали ми. Тому в скруті подивишся на Анха, погладиш, залежно від настрою, якусь його частину — до тебе повернуться впевненість і рівновага. Я цього тобі бажаю.

«Загін «Остапа» вже тиждень перебував у чеканні. Добре, що надворі не зима. Бійці загону — стріляні горобці, бували у різних бувальцях, не раз їм доводилося годинами когось вистежувати за завданням Проводу ОУН. «Остап», досвідчений підпільник і нинішній командир загону, знав, що найгірше — це чекати. Але цього разу завдання особливе, хоч і не до кінця зрозуміле. Та це, власне, лише так здається. Якщо ж проаналізувати глибше, то можна здогадатися, що вони чекають потягу; його не просто треба знищити, а знайти в одному з вагонів і забрати із собою якийсь великий багаж із чимось дуже важливим і цінним.

Зв’язковий, який нарешті прибув учора, підтвердив, що очікуваний потяг має ось-ось вирушити зі Львова. Отож чекати залишилося недовго. Хоча — все може бути.

«Остап», який не раз перебував у різних складних ситуаціях, усе ж хвилювався: нападати на німецький потяг ні йому особисто, ні жодному з бійців загону ще не доводилося. Ті дрібні сутички з гітлерівцями, що були

здебільшого випадковими й не входили в тактичні та стратегічні плани оунівського керівництва, не приносили користі бійцям «Остапа» ні в набутті бойового досвіду, ні в підвищенні авторитету в начальства. Більше того, «Остапу» за «непорозуміння» з німцями ще й діставалося. Тому нинішня операція була для нього важливою, він був готовий зробити все можливе й неможливе, щоб її виконати.

Нарешті почулися звуки, які з жодними іншими не переплутаєш: потяг наближався до місця засідки».

Сашко Тесля протверезів. Але це не означало, що він вилікувався. Навпаки: перебування письменника в Павлівці зробило його ще більш хворим. Ні, його зовсім не тягнуло до спиртного. Він не міг навіть дивитися на горілку чи вино. І не тому, що цю відразу йому прищепили в психлікарні. Сашко Тесля нині думав по-іншому, дивився на світ іншими очима. Наче не своїми. Нічого не змінилося в його світогляді, жодних нових знань чи впливів з чийогось боку він не зазнав. Але ніби переломився його «хребет», основа світосприйняття, на якому трималося розуміння суті життя.

Сашко повернувся додому в той час, коли його дружина саме перебувала на гастролях. Він про це знав, бо лише позавчора говорив з нею по телефону. Хоча розмовою те спілкування можна назвати лише умовно: Тесля на запитання Ніни і її спроби розговорити чоловіка відповідав односкладно: «так» або «ні». Навіть не сказав, що виписується з лікарні.

Ключ від квартири лежав, як завжди, в коридорі в металевій шафі за лічильником. Увійшовши до помешкання, Сашко мимоволі завважив, що в їхньому сімейному гніздечку нічогісінько не змінилося: як завжди — чисто й затишно, в кухні на столі, застеленому білою скатертиною, прикрашеною по краю українським орнаментом, вишитим хрестиком, стояла невеличка порцелянова ваза зі свіжими фруктами.

Сашко посидів за столом, покрутив у руках червонобоке яблуко й поклав, не покуштувавши, на місце у вазу. Відтак підвівся, пройшов до свого кабінету, постояв біля книжкових поличок, торкнувся пальцями палітурок кількох книжок і відчинив шафу, в якій лежав, як вважав Тесля, його найдорожчий скарб — архів. У ньому зберігалися матеріали, з якими вже працював і навіть дещо використав у своєму романі. Більшість же з них ще чекала на вивчення, тлумачення та визначення їхнього місця.

Письменникові Теслі шукати потрібну річ довго не випало. Він добре пам’ятав, у якій папці лежить те, що свого часу його дуже вразило. Ні — оглушило. То був пожовклий аркуш, вирваний з учнівського зошита, в якому було… покаяння, написане дрібним-дрібним почерком людини, якої вже багато десятиліть немає серед живих. Судячи з тексту, найімовірніше — це було останнє, що написав той чоловік у своєму житті.

Зміст пожовклого папірця Тесля знав напам’ять.