Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Що значить «вичислили»? Я, здається, поводжуся так, як завжди, особливо не висуваюся, ні з ким не конфліктую.

І що значить «прибрали»? Кого?

— Прибрали одну нашу цінну і вірну людину. Фізично прибрали. А ви, виконуючи наші домовленості, просто дуже активно й результативно працюєте. У нашій країні ініціатива карається. «А хто там висовується, га?» І під одну гребінку — чик.

— А як можна виконати те, що ми з вами замислили, і, як ви сказали, не висовуватися? Моє завдання й полягає в тому, щоб якомога швидше крок за кроком завойовувати владу, підніматися на дедалі вищі й вищі її щаблі.

— Та, безперечно, ваша правда. Я ж зовсім не про те. Ви все робите правильно. Мабуть, щось неправильно роблю я. Бо інакше як наші vis-a-vis дізналися про мої наміри? Я впевнений, що вони не знають істини, не знають конкретних наших планів, але ж за щось мене побили? І те, що я залишився живим, можна розцінювати по-різному. Хоч би як там було, я все ж вирішив поговорити з вами про це, попередити про можливі різні ситуації, навіть про можливу небезпеку. У мене особисто шляху іншого немає — тільки продовжувати те, що я задумав. Чесно вам скажу, у вас уже теж. Нам треба тепер як ніколи триматися разом.

— Як же триматися, якщо ми з вами навіть зустрічаємося таємно, не можемо частіше радитися, корегувати наші спільні дії, планувати їх?

— На жаль, мушу зізнатися: якщо хоч одна жива душа дізнається не лише про справжню мету наших стосунків, а й просто про них, вважайте — нас уже немає серед живих. Але незабаром настане час, коли ми ще пройдемося Хрещатиком, поклавши одне одному руки на плечі, помилуємося нашою столицею, почнемо відкрито, швидко й результативно перетворювати Україну на справді європейську країну. А поки що… — Зорій зітхнув, — поки що залишимо все статус-кво. Я вжив деяких додаткових заходів стосовно себе, ретельніше стежитиму за людьми, які почали цікавитися вами, але все ж — будьте обережні.

На обличчі агента зберігався спокій. Вони підійшли до великого мурашника, кілька хвилин, мов зачаровані, дивилися на суєту комах.

— Бачите, скільки їх? — нарешті сказав Зорій. — їх багато. Не перерахувати. І кожен з цих тисяч або мільйонів має своє життя. І свої функції. Умовно: візьміть і розчавіть одного, розітріть пальцями в ніщо — немає навіть сліду. Зверніть увагу на мурашник: інші мурахи навіть не помітили, що одного їхнього солдата немає. Вони й далі метушаться, повзають, здавалося б, без жодної мети, без порядку. Ми ж бо знаємо, що це не так. Але уявімо, що то так.

А тепер станьмо на позицію тієї однієї мурахи. Вона виконує дане їй кимось завдання. Чи думає вона, що її праця, а тим більше її життя — це одне з мільярдів, що коли її не стані*, то ніхто цього навіть не помітить? Усе ж подивіться на того впертого, що тягне в бік мурашника якогось метелика, вдесятеро, вдвадцятеро більшого від нього. Дивіться, поруч немає муравлів, він сам, ніхто на нього не дивиться. Він може нахрін кинути ту ношу, але ж ні — упирається, тягне. Тобто — не на публіку працює, а на совість. Хто оцінює його труд? Не знаю, може, в мурашок дають медалі чи ще якось нагороджують тих, які відзначилися?

Людина на Землі — та сама мурашка. Тільки вона значно дурніша за комаху. Чому? Бо думає, що це не так, що вона краща за всіх, неповторна й безцінна, що коли її не стане на світі, то всі страждатимуть і все полетить під три чорти.

Вони ще говорили з годину, аж поки в лісі почало темніти.

І раптом полковник почув те, чого аж ніяк не очікував почути саме тут і саме тепер, але що вже давно об’єктивно могло трапитися.

— Богдане Даниловичу, а перейдімо на «ти»? — Це запитання чи пропозиція в устах «Атех» прозвучало так, наче над ними агент думав не вперше і для себе прийняв уже рішення.

— Я не лише не заперечую, а сам уже хотів це запропонувати тобі, — сказав Зорій, останнім словом давши знати, що питання вирішене. — Шкода, що ти за кермом, а то б ми зараз скріпили нашу дружбу в традиційний для українців спосіб.

— Еге ж, і поцілувалися, — вже звичний смішок, який був візитною карткою «Атех», засвідчив: нервове напруження, що панувало на початку розмови Зорія з агентом, зникло.

— А пам’ятаєш, як ми починали? Твої настовбурчені брови, очі, що метали іскри, спроби тиснути на мене. Га, згадалося?

— Та не було такого. То ти придумав, — знову смішок.

— Не придумав. Починали ми, як Ісус Христос і апостол Павло.

— А як вони починали?

— Ще в біблійні часи, коли відбувалося те, що згодом увійшло до Священного Писання й чому ми начебто і віримо, і в чому іноді сумніваємося, жив собі якийсь єврей Савл. Він був одним з найбільш ревних гонителів як самого Христа, так і його прихильників — ранніх християн. Брав участь у їхніх побиттях, а іноді й у стратах. Аж ось Савл осліп. Ісус, дізнавшись про це, сконцентрував особисті незвичайні здібності й гонителя свого зцілив. Савл прозрів. І не тільки в буквальному сенсі. Він обернувся на фанатичного прихильника й послідовника Христа, змінив єврейське ім’я й став… апостолом Павлом. Він же залишив найзмістовніші «спогади» про діяння Ісуса Христа.

— Зрозуміло. Але повернімося до пропозиції розцілуватися.

— Не впевнений, що останнє зараз доречно, але я про всяк випадок приготував для тебе невеличкий подарунок, — полковник розгорнув пакет, який весь цей час тримав у руках. — Візьми ось цю штучку. Я й сам довго не міг визначитися і зрозуміти, що цей витвір людський означає. А коли докопався до істини, то зрозумів: можливо,