Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Валентин Григорович належав до ідеальних людей — не мав жодної вади. Якщо й водився за ним якийсь грішок, то тільки той, що він дуже любив себе, своїх найближчих і мав такий лімітований запас тієї любові, що на інших її просто не вистачало.

Мозок Стратона Стратоновича після несподіваного дзвінка Миколи Юхимовича запрацював інтенсивніше за найдосконаліший комп'ютер. Але куди його думки не потикалися — всюди їх зупиняла твердь черепної коробки. Він шукав виходу, а його не було. Усі перебрані рятівні варіанти мали той недолік, що стояли на піску, котрий розповзався під всякою будовою.

Ковбик раптом схопився за соломинку, хоч знав, що вона рятувальне коло замінити не зможе.

— Лікарня, лікарня, — тривожно вистукував пульс у його скронях. — Може, місяць протягну. А якщо півтора, то і ювілей у лікарні зустріти можна. А там…

Він вирішив негайно лягти в лікарню з інфарктом лівого шлуночка. Сам собі поставив діагноз, бо десь уже чув про таку хворобу. Казали йому, що вона майже не розпізнається лікарями. Від кого він це чув — уже й не пригадує. Зате знав: якщо на цю хворобу захворіти — можна вижити. Тільки при абсолютному спокоєві й тиші. Без грому, без телефонних дзвінків, без викликів… «Адже ніщо так не вкорочує життя, як виклики до Валентина Григоровича через проміжну інстанцію — Миколу Юхимовича», — по-філософськи думав він.

Спочатку Стратон Стратонович покликав Антошу і помчав з ним додому, а вже звідти — викликав карету «швидкої допомоги». Носії білих халатів з маленькими червоними хрестиками на нагрудних кишеньках після двох-трьох контрольних перевірок дійшли висновку, що їхній діагноз різко не співпадає з тим, що його поставив Ковбику нібито дільничний лікар. Карета була подана вчасно, але екіпаж її після цього не збільшився ні на жодного чоловіка. Госпіталізувати Ковбика лікарі «швидкої» категорично відмовилися. Навіть після тих песимістичних прогнозів і наслідків, які так пристрастно змальовував перед ними Стратон Стратонович.

— Нічого з вами не трапиться. Принаймні по лінії серця вам нічого не загрожує. У вас серце — як у молодого оленя, — втішив один з них і, склавши свій саквояж, вийшов за поріг.

За порогом особняка Стратона Стратоновича вирувало життя, а в кімнаті Ковбика летіли аж під стелю лайки. Такі солоні, як ропа, і такі соковиті, як перестиглі квашені кавуни взимку.

— Ось тобі й хеппі енд! — процитував він Хлівнюка. — Тепер цілуй ложку, Стратоне Стратоновичу. А все через цього фіндіпошівського герострата — Ховрашкевича, — проказав Ковбик і важко опустився на тахту.

Сідалковський, який ще кілька днів тому почував себе ніби на верхній палубі життєвого корабля, раптом відчув, що палуба ця захиталася під ним. Він знав, що палуба сама по собі тверда, але не врахував, що вода під нею рідка, до того ж начинена сіллю. «Сіллю життя, — мовив голосно він. — Якщо його пересолити, то в роті стає гірко…»

— У кожного своя вежа, — похитав він головою і сам собі заперечив: — Не вежа, а межа! Ще вчора ти, Сідалковський, — він звертався сам до себе на «ти», як до дуже давнього знайомого, — ще вчора ти, Сідалковський, стояв на капітанському містку. Готувався через тиждень приймати парад і полякати Євдокію Капітонівну Карапєт: «Мадам, не забувайте, я тепер зять консула! Прошу без міжнародних ускладнень».

— Зять консула, — повторив він, накинув на себе халат чи не з усіма мінаретами світу, взяв свою улюблену пилочку для нігтів і розсівся, як завжди, перед дзеркалом, щоб поговорити із самим собою. — Не посла, а консула! Консул — це звучить гордо. Консул — це не посол… м'якого чи твердого копчення.

Слово «консул» у його вухах бриніло, як фуги Баха. Він, щоправда, ніколи не чув тих фуг. А може, й чув, але не знав, що саме та музика і є фуги Баха.

— Сонати Бетховена, — поправився він, — вальси Штрауса.

«Вальси Штрауса», — це, здається, найбільше імпонувало йому. Не тому, що між Вапняркою й Віднем відстань була коротша, аніж між тими містами, де народилися Бетховен і Бах, а тому, що вальси Сідалковський таки любив. Вальси він умів танцювати. Це, мабуть, чи не єдине (звичайно, після його красивого почерку) заняття, яке він робив бездоганно. Представниці кращої половини людства просто мліли в його руках уже після перших віражів. Після других віражів вони починали млосно дивитись у його безневинні очі, будувати плани на майбутнє, а після третіх готові були піти на все, тільки не знали, як про це краще сказати, тому лише просили: «Сідалковський, віднесіть мене на місце…» Але на яке саме місце — ніколи не уточнювали…

Сідалковський уважно дивився на своє відображення в дзеркалі і раптом помітив, що воно йому, чорт забирай, іронічно підморгує, ніби хоче з ним заговорити. Ще б пак, адже він завтра-післязавтра покидає «Фіндіпош». Він завтра-післязавтра підніметься вище Грака й Панчішки, Понюхна і Ховрашкевича, Бубона й Хлівнюка Завтра-післязавтра перед ним запобігатиме сам Ковбик. Коли розмовлятиме по телефону, то тільки стоячи. Сідалковський навіть підвівся і продемонстрував, як розмовлятиме з ним Стратон Стратонович.

— Товаришу Сідалковський, ви тільки вислухайте мене. Тепер ви не просто людина, а Людина з каліграфічним почерком… Тепер ви… Ну, не міністр, але якщо розібратися, то й міністри від вас залежатимуть, запобігатимуть перед вами! Чуєте? Ах, ви тільки вдаєте, що тепер рідко кого чуєте? Похвально, похвально! Талант всюди талант! Час виробляти позу! — закінчив він, повертаючись до дзеркала спиною, але з такою витонченою вишуканістю, яка властива тільки стовідсотковим аристократам.

Вийшов у коридор. У коридорі пахло кондитерськими виробами, ваніллю й здобними булочками бабусі Джегужевської. Хотілося повернутися у дитинство, до оксамитового берега річки Сниводи, до пінистих водоспадів коло греблі колгоспного ставу і парного молока з окрайцем житнього хліба, випеченого на черені…

Зайшов на кухню. Захотілось яблук і кави. Яблука Сідалковський мив пахучим туалетним милом «Троянда» і весь час сам собі дивувався: «Звідки це