Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Здавалося, кому-кому, а їм мусить бути найліпше, їм тільки й славити соціялізм. Проте, в їхніх світоглядах та в їхній мові кипіла гостра ненависть до панівної влади. Мої інтелігенти у кожнім державнім поступованні, на кожнім адміністративнім кроці підкреслювали своє вороже ставлення до нього. Тем, причин, щоденних випадків їхнього обурення на урядові розпорядки не перелічити: чи сидять вони на продсовєщаніях[88], де їм диктують, а власної думки висловити не дають; чи споглядають верховодство вищого начальника партійця-каменщика, який найменшої уяви про річ не має; чи в хатніх речах, коли жінка інжінєра не має черевик, або з базару вертається з порожнім кошем.

У поглядах на майбутнє більшовизму приятелі розходяться. Панько має переконання, що більшовизм сам собою розпадеться: нарід не витримає ярма і спалахне нечуваним в історії стихійним бунтом, який в крові потопить кількалітніх катів, не шкодуючи, а мстячи брат на братові. Франц іншої думки, він гадає, що комуністи до повстання не допустять.

– Не вірю, – твердить він. – Більшовики хитріші, як про них думають. Їхня система влади – це небувалий в історії витвір, це прекрасно скомплікована банда безпрінципних програмою, але жадібних влади, сильних диктаторів, які зуміли отуманити масу майбутнім раєм. Вона виснажується, ходить зневірена, шукаючи дверей до того раю, плазуючи в багні по самі вуха, в заблудних дебрах, а проводирі, як чародійники, прожектором кидають промінь за промінем і пророчо виригають: оце єдиний вірний шлях. Ідіть ним, перемагайте перешкоди, за ним рай… І сліпці йдуть, ламаючи нещадно барикади, мріючи про завтрашні райські благодаті.

– Твоє переконання безпідставне, – заперечує Панько. – Урветься кінець кінцем терпець та віра заблудлих овечок. Утомляться й провідники, перегризуться в діявольській схватці-полєміці, крахне залізна рука правування, і цей день недалеко…

– Не буде так. Досвід кількох літ учить нас, що цього не буде, – каже впевнено Франц. – Дивись, виступив Троцький з теорією перманентної революції, з прискореним соціялістичним походом, з поборенням селянського засилля і що ж? Розбили ці проекти, а Троцького з прихильниками – Каменевим, Зінов’євим, цих червоних тузів, друзів Леніна, творців Жовтневого перевороту – оплювали перед усією партією, сам Троцький мусів за кордон тікати, дарма, що його теорію про нажим на заможні верстви селянства в життя цілком провели. На ґрунті лівої опозиції виросла права, ще більша, ще масовіша, загорілась жорстока партійна боротьба, гадали от-от лопне червона олігархія. Аж ні. На опозицію обрушився весь титан сліпоти й фанатичної віри партійних низів у непогрішність свого проводу. Ідеолог опозиції Бухарін, той велитень-теоретик соціялізму, а з ним і Риков – довголітній намісник Леніна – ці вчорашні червоні божки полетіли під ноги партійної маси, з розтовченими носами, з обхарканою славою. Зістався непогрішний Сталін, що має найтвердішу руку, що вміє найгучніше кинути гасло, натравити, наелектризувати партійну масу. Так було, так є й не раз ще буде. І даремні тут сподівання краху, потрясения з нутра. Це могло б бути тоді, коли б влада стояла на певнім ґрунті, зі стабілізованою програмою й системою правування. Тоді лиш крах її став би очевидним і струсонув би весь апарат та приголомшив би самих проводирів. А в більшовиків, які скаженим псом блукають манівцями, творячи всеможливі експерименти й компроміси, цього краху не буде й сотню літ. От недавній факт: 1927 року кричали, що інтелігенція почервоніла, стала на плятформі радвлади; попустили їй, до ВУЦКу вибирали, тріюмфи справляли; а як через рік відкрили шахтинських шкідників, Риков, ще тоді при владі, з піною в роті просичав: «інтелігенція – то наш ворог. Коли вона не визнає радвлади, ми проведем ударник нищення шкідників. Ми з легкої руки одної ночі зберемо всю інтелігенцію (а вона в нас вся на списочку) і вкинемо в Чорне море, як непотрібний хлам, як смердюче падло». І говорив він не на жарт. Це «падло», правда, не в Чорне море кинули, а вивезли на Соловки культивувати дикий край. Запакували міліон жертв, зробили звірство, рівне кривавістю часам Сарданапаля чи йому подібного царя Кира. Обурився весь світ, заворушилося зривом негодування робітництво. Спохватилися й тупошкурі червоні Сарданапалі. І що ж? Декрет, пара промов з центральної трибуни про «перегіб», дві-три статті проти різкого курсу й ухил вирівняно, інтелігенції зробили масний реверанс і знову запрошують її в розгін соціялістичного будівництва. А хто скаже, що вона не піде, що вона ображена, скривджена? Ніхто. Усяк боїться. Нащо далеко йти? Берім себе, ми теж специ; дарма, що з радістю й на чолі повстання проти влади стали б, а дивись, які ми вірні служаки, як хилимось і догаджуємо партійному начальству, як перед громадою розпинаємося про соціялізм. А чому? Бо боїмось! Бо Чека зуміла так поставити. Збирається 1000 душ коло варстату чи на сільськім сході, хай вони всі ярі ненависники більшовизму, проте мовчать і мовчки приймуть найгучнішу соціялістичнохвальну тезу. От в чому трагедія, от де секрет сили більшовизму. Єдина можливість і надія – грім зовні. Я переконаний, що коли б показалась очевидною підмога зовні, аж тоді стався б психічний перелом. Тільки тоді трісне чорна примара жаху, аж тоді струсне маса від кількалітніх страхіть, тільки тоді завібрує кров бунту й помсти, аж тоді відбудеться незнаний ще в історії смертельний акт розплати. Я божеволію, уявляючи той момент. Це буде не боротьба, це буде не кривава помста, ні, це буде щось грізніше, щось незбагненно-жахливе. Людина стане звірем, людоїдом, і помсти їй буде замало, тут кров буде невистарчальна; шукатимуть первопричину, щоб з коренем знищити дракона, щоб і сліду не залишилося з цієї потвори.

Франц паленів. Говорив без намислу спостережливий розум, кричало саме серце, роз’ятрене щоденними болями й уразами.

– Чекай, ти великі страхіття пророкуєш, – розважав спокійний Панько. – Ти занадто вже ідеалізуєш п’ятилітку. Я дивлюся на цю штучну пілюльку інакше. Бачили ми не одну подібну п’ятилітку, лише під іншим кроєм. Сучасна п’ятилітка, на мою думку, одно з чергових більшовицьких баламутних гасел, не багато краще, як «смичка города з селом», як кооперація – шлях до соціялізму, як контрактація і т. інше. Все це трухняві червоні ягідки соціялістичного поля, все це вихватки з обильної на фантазії більшовицької енцикльопедії. Корінь їх відомий: комуністи не мають права працювати спокійним, нормальним темпом. Вони задушилися б у буденній нудоті, звиродніли б. Їм треба бомбардувати масу крикливими гаслами та усипляти голодних облудними спокусами майбутнього, мовляв, сьогодні зле, а завтра буде краще. Отож, верещать від дня народження: кричали щодня – втомилися; перейшли на тижневі, місячні викрики – вморилися, вибрехались, вимотали собі й людям нерви; загатили на цілих п’ять років, мовляв, напнися зразу на п’ять літ, видихай, а там рай уже напевно прийде.