Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пекло на землі, Віталій Юрченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

996
0
24.08.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пекло на землі" автора Віталій Юрченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Пекло на землі, Віталій Юрченко» була написана автором - Віталій Юрченко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Пекло на землі, Віталій Юрченко" в соціальних мережах: 

Колись це ім’я було мов бомба, що розірвала львівське поспільство: багато хто не міг повірити, що ця людина, без паспорта і непомічена ГПУ, могла з Соловків – через цілий Союз! – перебратися за кордон… Справжнє прізвище Віталія Юрченка – Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.
Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль».
Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах.
Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвірогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 142
Перейти на сторінку:

Віталій Юрченко

Пекло на землі

КНИЖКА ПЕРША

ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ

І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ

Коли валився царський трон, а вслід за ним тріщали кайдани московської «тюрми народів», – я був спаничений селюх. Літом пас у селі худобу, а взимку «кував» наосліп голі доктрини бездушної російської школи. Учився сам, та й інших вчив, бо, змалечку зіставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.

Промишляючи про шмат насущного, не мав ні змоги, ні часу дивитись на світ ширше, десь поза свою «Реалку»[1].

Сьогодні соромно і дивно, що, кінчаючи середню школу, я був цілковитий профан у житті суспільно-політичнім: не мав у руках газети, не прочитав ні одної політичної брошурки, навіть «Кобзаря» як слід не студіював.

Отож не дивно, що революцію зустрів зі здивуванням. Лиш гучно-переливний гімн свободи та небувало-велетенський рух маніфестантів розбурхали в мені відчування великих подій.

Вийшов я в сколихане море революції й, затоплений бурхливими хвилями вітрів-бурунів, поплив, шукаючи віщого корабля та заповітної твердині-пристані.

Шукав їх у вогнях блискавичних гасел, спізнавав у бурях мітінгових, виучував з дощів промов.

І усвідомив, що скінчилась доба деспотизму, згинув перун «неділимої», в якій «на всіх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фіна». Перевернулася нова сторінка історії: засіяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син і хто мій нарід? питався всім єством, всім інтелектом.

І відповідь знайшов, коли весняно-квітневого дня став у кольони демонстрантів під жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуїтивно відчув його близькість, рідність.

З ідеалом національного прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю України на розкріпощеній землі. Пішов розумом слабкий, та вірою сильний і духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрівати, дізнаватись – «ким, за що були закуті». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Українськім клюбі», якого став одним з найактивніших членів. Як перли, низав я дані про націю, державність, мову, заслухувався на лекціях, диспутах, що їх давали наші тодішні провідники – проф. Е. Іваненко, В. Камінський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав нові слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рідним словом; захоплювався всіми появами національного відродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудові національного фонду, розповсюджував відозви, вів національну пропаганду, усвідомлював та приманював молодь до «Клюбу».

Літо минуло в напруженім формуванні національного світогляду та гарту.

Останній рік у середній школі почав я вже свідомим українцем-юнаком. Дивувались мої приятелі-селюхи, з’їжджаючись по феріях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пішла у нас жвава робота. Залунала щораз сміливіше рідна мова в стінах школи; щотижневі збори, дискусії, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».

Не легко й не всякого «свого» вдавалось навернути на вірний шлях: було багато перевертнів, що цуралися духа й мови свого народу, многі засліплені великодержавним чванством-панством, не розуміли змісту величньої хвилі.

Перешкоджав нам «Союз Русской маладьожі». Рафіновані напасники, синки вчорашніх миколаївських служок, вишколені в дусі московського цареславного патріотизму й ненависті до інших націй, – зняли проти нас травлю.

– «Далой сепаратістов, мазепінцев! Далой мужіцкій язик! На базар з нім дьоготь продавать», – зустрічали нас на всяких зібраннях.

Труднувато було нам – несміливим і кволо організованим селюхам – стояти проти випещених гонорових барчуків, що форсували віками упревілєйованою величністю та заносились блеском «русской нації й культури».

Проте, наші сили щораз міцніли і лави прибували. По нашому боці стали деякі вчителі – українці, директор та панотець Заячківський. Ми заговорили про українізацію школи. З обуренням і свистом зустрів «Союз Русской маладьожі» наші домагання.

Та з церковного амвону завоювали масу. Панотець став читати Євангеліє, виголосив українською мовою кілька проповідей, спільними силами перекладали з Діянь апостольських і по черзі, хто мав добрий голос, імпровізували українського апостола.

Учнівська маса поставилась до національного питання поважніше. Обурення великодержавних паничів притихло. І під Різдво здобули першу в місті українську школу. Вона стала фортецею українства.

Місто зайняли більшовики. Чули про них, як русотяпів[2] зліва, що з іншими гаслами зазіхають на нашу незалежність. Аж тут побачили й програму їхню.

Першого вечора розігнала п’яна банда модну вечірку в жіночій гімназії, побивши учнів, знасилувавши кількох гімназисток. Другої ночі зграбували «буржуїв» – видатніших громадян міста, кількох забили. Третього дня організували страшний погром – грабіж.

Ще за дня на головній вулиці збирався злочинний елемент. Відбувся галасливий мітінг із закликом «бей буржуйов, капіталістов – кровопійцев пролетаріата». Під вечір п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековімі угнєтатєлямі устроїть».

А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардійців з осатанінням кинулась на склепи. Рубали двері, трощили засуви. І летіли в дребіззя вітрини, нищились коштовні речі в руках озвірілої товпи, за них гризлись, різались, стрілялись. Всю ніч тяглось нечуване в пам’яті погромництво. На ранок головна частина міста виглядала як після жахливої руїни.

Тремтіло місто в більшовицьких кліщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Більмом на оці був їм жовто-блакитний прапор: за українську мову, книжку – до «Смольного» (на розстріл) тягнули.

Одного вечора влетіло кілька до нас у школу: саме репетиція.

«Украйонци, мужікомони. Рукі вьорх! Гдє старшіє самостєйнікі?» – закричали з «матюками».

Серед нас «старших» не було. Обнюхали кімнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бік, у заквітчаний портрет Шевченка, забрали срібний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостєйну Украйону».

Місто застигло у терорі, робота в Клюбі припинилась.

Та не надовго. Чутка, що Київ зайняла Центральна Рада, оживила всіх, стали сходитись до Клюбу.

Одного вечора у Клюбі звістка: більшовики спішно евакуюються, грабують мешканців, церкви. – Не дать – рішили.

Наспіх зібралося з півсотні молоді коло касарень Шевченківського полку. Перший раз я взяв у руки кріс. Розбились на дві групи – одна до комендатури, а друга – у військовий сад, де розташовані червоногвардійці. На певний знак – одночасно налітати.

Та спізнились. Комендатура вже була евакуйована, а як підходили до саду, вартовий помітив і дав більшовикам знати.

Червоні висипались проти нас. Ми залягли поміж деревами. Тут перший стріл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрілка; ціляли більше навмання, бо темно було.

Не знаючи, яка нас сила, більшовики зірвалися до станції. Ми за ними. Дорогою переступав я перші ворожі трупи. Втікли червоні на броневику, обстрілявши місто з гармат.

Наскок наш вдався не цілком, але молодь підбадьорив. З більшою енергією заходились коло самоорганізації. Оформили спілку «Української Молоді», послали статути й людей на села, організували виїзди з виставами, лекціями. Почалися в «Клюбі» палкі дискусійно-наукові реферати про національно-державну ідею.

Скінчивши середню школу, поїхав я на село. Почав з малого. На весіллі у свояка виголосив націоналістичну промову, зв’язавши

1 2 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекло на землі, Віталій Юрченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пекло на землі, Віталій Юрченко"