Читати книгу - "Королівський убивця"

— Наприклад?

Він знизав плечима і вказав рукою вниз.

— Наприклад, до того, що ти кульгавий. Або ж бастард. Ми всі призвичаюємося до речей, про які колись присягали, що не будемо з ними жити. А що цим разом гризе твою печінку?

— Нічого такого, про що я міг би тобі розповісти. Принаймні не тут.

— О. Ну, однією проблемою більше. — Він труснув головою. — Я тобі не заздрю, Фітце. Інколи все, що людині потрібно, — це побурчати про свої труднощі з кимось іншим. Тобі ж відмовлено навіть у цьому. Але не занепадай духом. Я вірю, що ти з ними впораєшся, навіть якщо вважаєш це неможливим.

Він поплескав мене по плечі і вийшов, впустивши із надвірних дверей порив холодного вітру. Веріті мав рацію. Якщо взоруватися на сьогоднішній вітер, надходили зимові шторми. Я наполовину здолав сходи, перш ніж усвідомив, що Барріч розмовляв сьогодні зі мною нарівні. Нарешті повірив, що я дорослий чоловік. Що ж, краще було б, якби я сам у це повірив. Я розправив плечі й пішов у свою кімнату.

Сьогодні я вдягався так старанно, як давно вже цього не робив. Упоравшись із цим, подумав про Веріті, що квапливо поміняв сорочку для Кеттрікен. Як він досі міг бути таким сліпим щодо неї? А я щодо Моллі? Що ще зробила вона задля нашого блага, а я так цього й не зрозумів? Моя туга повернулася, ставши ще сильнішою. Цієї ночі… Цієї ночі, коли Шрюд мене відпустить. Я не міг їй дозволити далі жертвувати собою. Але зараз нічого не міг зробити, окрім як закарбувати це собі в думках. Я зв’язав волосся ззаду у вояцький хвіст — відчував, що тепер цілком заслужив на цю зачіску, — і поправив спереду свій синій каптан. Трохи тіснуватий у плечах, але так було зі всією моєю одежею. Я вийшов з кімнати.

У коридорі перед кімнатами короля Шрюда я перестрів Веріті під руку з Кеттрікен. Ніколи досі не бачив їх такими, як зараз. Раптом переді мною постали майбутній король і його королева. Веріті мав на собі довгі церемоніальні шати барви глибокої лісової зелені. Рукави та край одежі прикрашала облямівка, вишита стилізованими оленями. Голова увінчана срібною діадемою із синім самоцвітом — знак короля-в-очікуванні. Я ніколи не бачив, щоб він її носив. Кеттрікен була одягнена у своє традиційне біле з пурпуровим. Дуже проста пурпурова сукня, коротко обрізані широкі рукави відкривали вужчі й довші білі під ними. Вона мала на собі коштовності, подаровані їй Веріті, а довге біляве волосся було прибране срібною сіточкою з аметистами. Я зупинився, побачивши їх. Їхні обличчя були серйозними. Вони могли йти лише до короля Шрюда.

Я офіційно представився й обережно дав Веріті зрозуміти, що король Шрюд мене викликав.

— Ні, — м’яко сказав він мені. — Це я тебе викликав, щоб ти постав сьогодні перед королем Шрюдом. Разом зі мною і Кеттрікен. Я хотів би, щоб ти був свідком.

Мене охопило почуття полегшення. Отже, йдеться не про Целеріті.

— Свідком чого, мій принце? — насилу сказав я.

Він глянув на мене, начебто я був несповна розуму.

— Я прошу в короля дозволу вирушити в подорож, щоб знайти Старійшин і здобути вкрай необхідну нам допомогу.

— Ох. — Я мусив помітити тихого пажа, всього у чорному, з оберемком сувоїв і табличок. Обличчя хлопчика було блідим і застиглим. Поб’юся об заклад, що раніше він не робив для Веріті нічого відповідальнішого, ніж ваксування його взуття. Розмері, свіжовмита й одягнена в барви Кеттрікен, нагадувала мені почищену пурпурово-білу ріпку. Я усміхнувся до круглощокої дівчинки, але вона відповіла мені серйозним поглядом.

Веріті без жодних вступів стукнув у королівські двері.

— Хвилинку! — відповів голос Воллеса. Він трохи прочинив двері, виглянув і збагнув, що тримає за порогом Веріті. Якийсь час помітно вагався, а тоді широко розчинив двері.

— Сір, — тремтів він. — Я вас не ждав. Тобто не був поінформований, що король…

— Ти нам непотрібний. Зараз можеш іти. — Зазвичай Веріті навіть пажа не відсилав так холодно.

— Але… король може мене потребувати… — Його очі швидко бігали. Він чогось боявся.

Веріті примружився.

— Якщо потребуватиме, я простежу, щоб тебе викликали. Справді, можеш почекати. Одразу ж за дверима. Залишайся там, доки я тебе не покличу.

Після короткої паузи Воллес вийшов за двері та став біля них. Ми ввійшли в королівські покої. Веріті сам щільно зачинив двері.

— Не люблю цього чоловіка, — зауважив він задосить гучно, щоб чутно було за дверима. — Він демонстративно принижений і маслянисто улесливий. Дуже неприємна комбінація.

Короля не було в його вітальні. Коли Веріті її перетнув, у дверях Шрюдової спальні зненацька з’явився блазень. Він вирячився на нас, вищирився у раптовому пориві радості, а тоді глибоко вклонився всім аж до підлоги.

— Сір! Прокидайтесь! Як я й передбачив, прийшли менестрелі!

— Годі, блазню, — добродушно вилаяв його Веріті. Пройшов повз нього, відбиваючись від удаваних спроб блазня поцілувати край його шат. Кеттрікен підняла руку, щоб стримати усмішку, і пішла слідом за Веріті. Блазень облишив їх, зате йому вдалося підставити мені ногу. Я зумів не перечепитися, але ввійшов незграбно, ледь не налетівши на Кеттрікен. Блазень усміхнувся мені від вуха до вуха, а тоді плигнув до ліжка Шрюда. Підняв руку старого й легенько, зі щирою ніжністю, постукав по ній пальцями.

— Ваша Величносте? Ваша Величносте? У вас гості.

Шрюд у своєму ліжку заворушився і глибоко зітхнув.

— Що там? Хто там? Веріті? Розсунь завіси, блазню, я насилу бачу, хто тут. Королева Кеттрікен? Що це таке? Фітц! Що це все означає?

Його голос не був сильним, і в ньому з’явилася буркотлива нотка, але, попри все, він мав кращий вигляд, ніж я сподівався. Коли блазень розсунув заслони ліжка й посадив короля, підперши його подушками, я розгледів чоловіка, що здавався старшим за Чейда. З віком схожість між ними обома ставала дедалі помітнішою. Обличчя короля схудло, відкривши ту саму лінію брів та вилиць, що і в його брата-бастарда. Очі під цими бровами були пильними, але втомленими. Схоже, йому покращало, відколи я востаннє його бачив. Він сів пряміше, щоб нас було добре видно.

— То що сталося? — вимогливо спитав він, перебігши очима по нашій групці.

Веріті