Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Ми йшли від палацових дверей до альтанки за гуртожитком наречених, а потім повернулися назад. Я почула переполох і почала шукати Йовілу і Акулину – а вже коли знайшла, зрозуміла, що це вона у всьому винна! – Аніт знову звинувачувально вказала пальцем на ельфійку. Це починало і справді дратувати. 

 – Мовчати! – гаркнув Яр, і це подіяло не гірше за заклинання. Аніт замовкла і не стала нічого говорити, а Акулина, яка перед тим також відкрила рота, аби щось сказати, також закрила його. 

 – Всього за кілька хвилин повернеться мій помічник, – розмірено почав Вітан, вимірюючи кімнату кроками. – Він зараз шукає барона Лассена і запитає у нього, де той був протягом всього вечора. І щось підказує мені, герцогине, що він із вами не говорив. 

Це була тільки здогадка. Здогадка, що базувалася на одному швидко відведеному погляді і повній недовірі Йовіли, коли він звинуватив Акулину тоді. Він дуже сподівався, що не помиляється. 

А на Аніт його слова діяли не так, як зазвичай. Вона вже повернулася якоюсь збудженою і розхристаною, хоча і намагалася поспішно привести себе до ладу. А зараз, здається, її нерви і злість нарешті вирвалися на волю. 

 – Ти що, дурний? Яка різниця, де я була! Це вона, вона вбила усіх трьох! Невже неясно?

Аніт аж встала з крісла, обвинувачуючи Акулину. Перш ніж вона встигла зробити ще бодай щось, він штовхнув її назад легким імпульсом магії. Долоні склалися у потрібному жесті самі, і Аніт Канську оповило закляття чарівних пут. 

 – Що?!.. Що ви робите? Відпустіть мене! 

Вітан повернувся до Акулини. 

 – Вибачте, що одразу не повірив вам. З вас зняті підозри. Тільки, будь ласка, зачекайте деінде – ми маємо провести приватну розмову із леді Канською. 

Акулина налякано і дрібно кивнула і з усіх ніг кинулася до виходу. Там її вже перехопили слуги і повели кудись до людей – можливо, до принца, можливо, до королеви. Вітана це вже не хвилювало – перед ним сиділа вбивця трьох дівчат, і вона знала, де була Йовіла. Все інше було неважливо. 

 – За яким правом? Відпустіть мене! 

Вітан похитав головою. Яр просто буравив герцогиню злим, розпеченим поглядом. 

 – Звідки ви знаєте про те, що смертей було три, леді Канська? Ми зробили усе, щоб приховати це від громадськості. Про це знали тільки кілька людей, і ви точно не входили у їхнє число. Звісно, мала про це знати ще й людина, яка вчинила ці злочини… 

Аніт мовчала. Вона озиралася кімнатою, наче шукала щось, що могло би їй допомогти, але марно. Закляття пут, особливо у його виконанні, справді було міцним. 

 – Ви програли, Аніт. Варто це визнати. 

Герцогиня, здавалося, не збиралася нічого визнавати. За спиною він відчув якусь тінь руху, але коли озирнувся, кімната була пустою. Певно, пройшла одна з покоївок. Аніт Канська неочікувана почала сміятися. Її сміх відбивався від стін розкішної кімнати і все тривав і тривав. 

Вітан, можливо, очікував, що він зрештою перейде у сльози і Аніт почне задихатися в риданнях і просити пробачення, проте цього не відбувалося. Вона просто сміялася і сміялася. 

А час спливав. Годинник доповзав до півночі, і Йовілу ніхто не бачив вже більше, ніж три години. 

Яр підійшов до Аніт і, не стримуючи руки, дав їй ляпаса. За будь-яких інших обставин він би цього не робив – але зараз, коли його сестра була у полоні у божевільної герцогині, а та тільки сміялася їм у лице – зараз він не бачив іншого виходу. 

 – Де вона? – прошипів він, хапаючи Аніт за плече. Та мовчала і посміхалася. Вона вже не сміялася, але і не замовкла – її сміх наче луною відкочувався по усій кімнаті і все ще звучав у Вітана у вухах. 

 – Де вона?! – повторив Яр, струшуючи герцогиню, що ту грушу. – Вітан, неси інструменти. Якщо хтось не заговорить, мені доведеться відтинати цьому комусь по пальцю. 

Яр блефував. Звісно, він говорив неправду – він ніколи в житті не відтинав пальців і навряд чи би почав сьогодні. Обом їм доводилося вбивати – але це було вбивство в бою, а не холоднокровне умертвління зв’язаної перед ними жінки. 

Він не був впевнений, що сам би наважився на таке, навіть коли знав, що та зробила і до чого була причетна. 

Але Вітан повільно дійшов до дверей і подав знак іншому помічникові. Він повторив йому наказ, і хлопець побіг його виконувати на усій швидкості своїх довгих нескладних ніг. 

Поки вони чекали, Аніт ще кілька разів вибухала сміхом без жодної видимої причини. Повернувся Арей і підтвердив, що барон Лассен протягом усього балу тільки пив у тронній залі і жодного разу її не покидав. Після цих слів Аніт насупилася, але нічого не сказала. 

Коли принесли інструменти – тяжку скриньку з щипцями, ножами і скальпелями, які Вітан зазвичай використовував для роботи із металами і іншими складовими артефактів, настрій Аніт Канської вже не був таким переконаним. 

Яр неспішним і впевненим рухом дістав нагостреного ножа і роздивився його лезо на світло. 

 – Здається, підійде. Хоча, можливо, варто взяти щось тупіше – щоб  цей процес трохи затягнувся. Ми ж так любимо тут затягувати час. Що думаєш, Віте? – запитав Яр, знову починаючи копирсатися у скриньці із інструментами.