Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Пожартувати вирішили? — спитав я.

— Ні, Іване Карповичу, не до жартів мені. Я розумію, що справа дуже дивна, можна сказати, що навіть обурлива, але я не винен, що така біда зі мною трапилася. Дуже прошу вас допомогти. І ось, на знак серйозності моїх намірів, завдаток. Щоб ви не думали, що це маячня якась, — поклав він на стіл гроші. П’ять червінців.

— Ого! Хоча за таку справу малувато! Це ж треба, член свій розшукувати! — далі реготав Ліпський.

— Я завдаток брати відмовився, бо в моїх правилах спочатку зрозуміти, що за справа, а потім вирішувати, чи візьмуся я за неї, чи ні.

— Хочу перепитати, чи правильно я зрозумів, кого саме ви просите розшукати? — спитав я у землевласника.

— Так, правильно. Я прошу розшукати свій статевий орган, який у народі ще називають хером, а також деякими іншими словами, які б я вимовляти не хотів.

— Але ж цей самий орган, він же не гаманець, що повз кишені поклав і загубив, — нагадав я.

— Так, Іване Карповичу, не гаманець. Дозвольте розповісти по порядку. Отже, все трапилося три дні тому. Я тоді був на станції Піски, у справах. Амурних. Ну, розумієте, я — здоровий чоловік, нежонатий, змушений шукати жіночої уваги десь на стороні.

— Цілком розумію.

— Так от, я винаймав неподалік від станції невеличкий будинок із краєвидом на річку Сулу. До того будинку прибула одна дама з Шостки, яка їхала на води у Миргород. Ну і за нашим планом вона прибула би до Миргорода на два дні пізніше. Але про її зупинку в Пісках ніхто не мусив здогадатися.

— Дама була заміжня? — здогадався я.

— Так, і в мене велике прохання, щоб про її перебування у Пісках ніхто не знав.

— Я не розповідаю про деталі справ, які веду. Отже, що ж трапилося?

— Дама прибула, і ми усамітнилися в будиночку. Випили шампанського, ну і, ви ж розумієте, що було далі. Так би мовити, любовні ігрища. Які тривали до самого вечора, коли ми, заморені, заснули. Я прокинувся від поштовху моєї знайомої. Вона прошепотіла, що у будиночку хтось ходить. Цього не могло бути, бо задля конспірації я не запрошував слуг, у будинку мали бути лише ми удвох. Але кроки справді чулися, якісь дивні: важкі, непевні. Так ходять старі і товсті люди, яких ноги вже ледь тримають. Я здивувався. Зброї при мені не було, але поруч стояла велика таця з кавуном. У мене вродили прекрасні кавуни, я відправив цілу валку до Києва. Солодкі, смачні. Так ось, у кавуні стирчав ніж. Я узяв його і обережно пішов до сусідньої кімнати, де чулися кроки. Було вже темно. Іване Карповичу, я не з любителів пригод, можливо, у іншій ситуації я б не поспішав, але на очах у дами... Ну, розумієте, я не міг виявити боягузтво. Тому відчинив двері і визирнув до кімнати. Почув, як хтось шкребеться біля дверей.

— Ану стій! — крикнув я невідомому негіднику, який насмілився пробратися у будинок. Негідник злякався і почав вибивати двері плечем, щоб утекти. Я кинувся за ним, щоб схопити.

— І що далі? Скандал міг би вийти? — зауважив я.

— Я тоді про це не думав. Знаєте, Іване Карповичу, крила кохання, шампанське, я хотів схопити і покарати негідника, якій вліз у наше кубельце кохання. Так от я кинувся на нього. Але ж кажу, було темно, я перечепився об стілець і впав. Поки підвівся, негідник уже вибив двері і вибіг на вулицю. Там був повний місяць, який усе добре освітлював, і тут я побачив, що незнайомець якось дуже дивно виглядає. Він був схожий на величезну печерицю. У капелюсі, чи що. Біг він важко, я б легко наздогнав його, але зупинився. Ні, не злякався, хоча виглядав утікач справді дивно. Просто подумав, що коли я наздожену його, він може закричати, підніме переполох у селі, зі станції може прибігти черговий жандарм, і підніметься скандал, який може зашкодити дамі мого серця. Тому розумніше було не лізти куди не треба. Я повернувся додому, розповів дамі, що вигнав негідника, мабуть, якогось п’яницю, а потім ще і побив його, щоб провчити. Жінці дуже сподобалась моя сміливість, вона кинулася мене цілувати. Я підпер двері стільцем, і ми повернулися до ліжка. Але коли дійшло до справи, то несподівано виявилося, що мій член зник!

— Як? — Я подивився на нього. Чоловік не жартував.

— А ось так! Залишився шматок шкіри, і все.

— Може, просто ви заморилися?

— Я не заморився! Справа була саме в тому, що мій член, мій хер, зник!

— І ви це не відчули? — недовірливо спитав я.

— Одразу — ні. А потім мені сказала про це жінка. Я не повірив, помацав, ну і... тоді вже відчув.

— Слухайте, але як він міг зникнути? Його що, той утікач забрав? — здивувався я.

— Не було ніякого втікача!

— Як не було?

— А так! То і був мій хер! Він якось відокремився від мене і втік. Я міг його наздогнати, але не зрозумів, хто це тікає. Тепер дуже себе за це картаю.

— Зачекайте, ви ж казали, що той утікач був людського зросту!

— Як дебела людина, гренадер просто.

— Але як таке може бути? Невже у вас він такий і був? — спитав я, не приховуючи іронії.

— Ні, він був немаленький, це всі дами зауважували, але, звісно ж, звичайного розміру. Але потім, коли втік, дуже виріс. Десь під сажень став.

Я дивився на нього. Він розчервонівся, але витримав мій погляд.

— Я розумію, Іване Карповичу, що це все звучить дивно. Навіть дико. І якби не крайня потреба, я б не став вас турбувати. Але я змушений. У вас є лікар, якому ви довіряєте?

— До чого тут лікар?

— Поїдьмо до нього. Нехай підтвердить, що я не брешу. Їдьмо, їдьмо!

У мене був знайомий лікар у земській лікарні у Петрівцях, то ми поїхали туди. Коли нас побачив, то здивувався, а коли почув прохання про огляд, то аж злякався. А ось коли вийшов до мене, то злякався вже я. Бо лікар зблід і виглядав украй