Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

376
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 164
Перейти на сторінку:
не можна, бо безлад почнеться! — запевнив мене Ліпський.

— Так точно, ваша благородь, я це знаю, але от тоді, як сп’янів, абищо казав. Вона мене послухала і закрутила головою. Каже, що без начальства і тижня не проживе, бо їй електрика потрібна.

— Так є електрика, — здивувався я.

— Ваша електрика мені не підходить. Тут станція під хатою є, яка потрібну електрику виробляє. Станцію начальство може будь-коли відключити. І тоді все, пропала я, не втекти мені. А жити не хочу. Ось і прошу тебе про допомогу.

— Та не можу я вбити тебе! — образився я.

— Дуже прошу. Я б сама все зробила, якби могла, але не зможу. Допомога мені потрібна. Будь ласка, — сказала і подивилася крізь сльози. Все я можу витримати, окрім слізного прохання жіночого.

— Добре, зроблю, як просиш, — погодився я через силу.

— Тільки спочатку поцілунок, — нагадала жінка.

— Це вона вбити тебе хотіла! Заманювала! — заверещав Ліпський.

— Ні, не збиралася вона мене вбивати. Поцілував я її, обійняв і так розпалився, що вже і зупинитися не міг у поцілунках. Аж тут вона каже, що все, досить.

— Тепер і вмирати можна. Буду про тебе думати, про поцілунок твій, — сказала вона і всміхнулася. А тут я заплакав. — Тепер так, зараз я вдарюся головою об стіну. Знепритомнію. Ти бери оту пилку, яка під диваном, і розпилюй мені голову. Там у ній така сіра скринька буде, до якої дроти тягнуться. Ото і є я. Скриньку ту ти мусиш виламати, а потім спалити десь. Не жалій дров, щоб вогонь хороший був, щоб випалив мене всю. Зробиш?

А я відповісти нічого не міг, тільки головою кивнув.

— Ну добре. Тоді бувай, — підвелася вона, розігналася — і об стіну головою. Впала Я пилкою голову розпиляв. Пиляв і плакав, плакав і пиляв. Залізна голова. Знайшов скриньку, виламав її з голови й пішов з нею в гори. Там назбирав хмизу і розпалив багаття. Спалив ту скриньку. Повністю. Попіл зібрав і вже зранку в землю закопав. Хрест поставив. Може, вона і неправославного віросповідання була, але все ж жива душа.

— Та Ваню, яка жива, коли з заліза!

— Це не важливо. Якщо людину взяти, то така сама в неї кров і таке саме м’ясо, як у вівці чи свині. А душа є і про Бога думає. То байдуже, що за вбрання, головне, чи є душа, чи ні, — сказав я, налив собі горілки і випив.

— А не брехала вона тобі? Все ж таки стільки мужиків убити непомітно...

— Не брехала. Я потім із поліцією місцевою побалакав. Кажуть, що частенько так траплялося, що приїде чоловік самотній, два-три дні проживе, а потім піде увечері прогулятися і не повернеться. Господарі квартир та кімнат уже про це знали, одразу речі та гроші собі забирали, а документи спалювали. Поліції теж добре, бо зник і зник, головне, що заяви немає і по паперах не проходить. А де зник, як, нікому не відомо. Казали, що десь сотня випадків була. Але ж поліція далеко не про всі знала. То не брехала та жінка.

— Господи, Ваню, ну оце ти нарозповідав жахів! Тепер яку бабу запопаду, замість того, щоб м’яти її, думатиму, чи не відріже вона мені голову! — поскаржився підполковник.

— А ви, ваша благородь, магнітик собі заведіть. І в кишені тримайте. Як уже полізете до дами, то магнітик той наставте. Якщо причепиться він, то залізо у бабі, тоді тікайте від тої кралі подалі, а якщо не причепиться, тоді — будь ласка.

— О, а це ти добре вигадав! Магнітик! Куплю, неодмінно куплю! Ану і мені налий!

Випили ми горілки, закусили печеною свининою.

— Так, Ваню, ану розкажи ще щось. Тільки щоб без сліз ото, без каяття. І щоб сороміцьке, щоб навіяло мені сни приємні, — наказав Ліпськсий.

— Без сліз, кажете? Ну, можна і без сліз. Слухайте. Ця історія трапилася вже коли я у відставці був, жив на хуторі і сищиком працював. У журналах про мене тоді ще не друкували, але у повіті був я вже людиною відомою. І зверталися до мене люди по допомогу. І от одного разу приїхав до мене на хутір чоловік. Із Лохвицького повіту, землевласник. Не те щоб багатій, але і не з бідних. Запросив я його до себе в садок, я влітку завжди у садку клієнтів приймав. Гість усівся і давай балачки розводити, а про справу — ані слова. Попросив я його — або казати, з чим прийшов, або їхати геть. Засмутився він.

— Дуже вже справа делікатна, Іване Карповичу.

— Якщо довіряєте, то кажіть, а як ні, то про що тут балакати? — підвівся я, бо страшенно не любив таких теревенів.

— Зачекайте, Іване Карповичу! Довіряю, сідайте. Просто справа моя може здатися вам дивною, якщо не образливою. Тому я й хвилююся.

— З простими справами до мене не приходять. Слухаю.

— Мені потрібна ваша допомога в розшуку. Знайти декого треба, — сказав землевласник.

Петро Арнольдович його звали, з німців, прадід його за Катерини два села тут отримав. Ну й примудрилися земельку не прогуляти, а ще й підкупити. Тепер ось шукав когось. Це справа була цілком зрозуміла, бо шукали зазвичай дружин чи дочок, які втекли з якимись зальотними кавалерами. Землевласнику було років тридцять, отже, дружина. Мабуть, із гусаром якимось подалася розвіятися від нудного провінційного життя. Таких легко було шукати. А частенько вони і самі поверталися. Нагулялися — і додому. Чоловіки їх зазвичай приймали. Ну, щоб скандалу не було. І от цікаво, що жінки ті, які перебісилися, ставали прекрасними дружинами, дітей народжували і жили потім спокійно та щасливо. Воно всякій людині перебіситися треба, бо інакше носитиме в собі хіть, а потім вибухне, як бомба.

— То кого ж треба розшукати? — спитав я, хоч відповідь вже знав. Землевласник почервонів. Ну, воно кому приємно розповідати, що дружина твоя з якимось гусаром у гречку стрибнула.

— Треба розшукати, Іване Карповичу... Розшукати треба... Той... Ну, як би сказати... Одним словом...

— Та не тягніть, кажіть уже, — попросив я.

— Треба розшукати мій статевий орган! — випалив він.

— Що? — Ліпський завалився на спину і зареготав. — Орган? Орган! Ні, ну ви таке чули!

— Я, ваша благородь, теж здивувався. Бо,

1 ... 124 125 126 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"