Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

376
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 123 124 125 ... 164
Перейти на сторінку:
Це вона тобі голову дурила, щоб напасти! — здогадався командир.

— Та послухайте, не поспішайте! — трохи аж роздратувався я. Вона нападати не збиралася. Сиділа і плакала. Я спитав, за що ж їй соромно.

— За те, що я двісті сімдесят троє людей убила, — сказала вона.

— Як? — У мене аж щелепа впала.

— Ножем. Заманювала до себе і вбивала. Відпочивальників, таких, щоб самі тут були. Як ось цього. — кивнула на мого клієнта.

— Але для чого? Образили вони вас чим?

— Ні. Навпаки, вони делікатні були, упадали так мило, хвилювалися.

— Тоді для чого ж ви їх убивали? — спитав я.

— Завдання в мене таке було. Для цього мене сюди і прислали.

— Хто прислав? — аж злякався я, чи не шпигуни якісь, вороги Отєчества. Воно ж Крим, море тут, до турків недалеко.

— Начальство моє.

— З Відня чи Лондона? — поцікавився, бо тоді ж іще не дуже зрозуміло було, з ким воювати доведеться: чи з німцем у Європі, чи з англійцем у Азії.

— З Кванітчалпи.

— А це ще що таке? — Я у гімназіях не навчався, але країни, які до нас поближче, більш-менш знав. Про оцю Кванітчалпу жодного разу не чув.

— Інша планета, ти її не знаєш, про неї тут ніхто не знає.

— Не розумію я, про що ви, пані. Скажіть краще, для чого чоловіків убивали?

— Мені їхній мозок був потрібен.

— Хто? — злякався я.

— Мозок. Я голову відрізала, потім череп розкривала. Он під диваном інструмент, — кивнула вона.

Я зазирнув обережно, а там якісь пилки. Ну, виглядають так, що можна ними і череп розрізати.

— Але для чого вам той мозок, пані?

— Мені — ні для чого, а керівництво моє його вживає. Мозок чоловіка, вбитого під час сексуального збудження, моє начальство дуже цінує.

— Вони його їдять? — жахнувся я, згадав, як читав у журналі «Навколо світу» про дикунів Нової Гвінеї, які цим займалися.

— Ні, не їдять, а підключаються до нього і відчувають те збудження, що відчували загиблі.

— Господи!

Вона далі плакала, я сидів.

— А може, ви брешете все, пані? Ну добре, ось цього вбили. Але, може, він вас образив. Напав на вас! Він же бунтівник! Ви його вбили, коли відбивалися, а тепер злякалися і оце верзете бозна-що?

Головою закрутила, посміхнулася скрізь сльози.

— Він не нападав, він обійняв, цілувати почав. Ніжно так. Вони всі так ніжно цілували, так обнімали. Вони мені добра хотіли, а я їх убивала. Відрізала голову, мозок у контейнер, він у підвалі, а тіла собаці згодовувала. У дворі собака.

— Він теж із заліза?

— Ні, звичайний. Розтовстіла так, що ледь ходив. Я йому життя зламала. Я — жорстока. Спочатку я ніколи не замислювалася над цим. У мене було завдання, мене привезли сюди, на цю дику планету, де ви, люди, такі примітивні і огидні. Я почала працювати. Ось тут, за вухами, в мене встановлені спеціальні залози, які випромінюють рідину, що збуджує чоловіків. Ось дивіться, зараз, — вона зробила рух головою. — Відчуваєте?

— Ні. А що?

— Зараз ви будете хотіти мене, дуже, — сказала вона. Ну, це смішно було, бо в неї дірка у лобі, залізо стирчить, рука надрізана, я ж знаю, що вона вся така, несправжня. Залізна, наче паровоз. Ну як її забажати? Сам у себе питаю, а потім відчуваю, що бажаю її, дуже бажаю, бо вона найгарніша у світі.

— Зачарувала, зараза! — скрикнув підполковник.

— Ага, як у нас кажуть, маком обсіяла. Дивиться на мене, усміхається.

— Ось бачиш, і ти мене хочеш. Це легко, дурити вас, примітивних людей. І я вас дурила, заманювала, приводила сюди, вбивала, розчиняла голову, забирала мозок. А потім почалися думки. Про те, що майже всі ті, кого я вбила, всі ці примітивні люди, вони були кращі за істот із моєї планети. Вони були щирі, добрі, вони любили мене. А там, — вона кивнула угору, — там мене ніхто не любив. І не полюбить, бо я — сім-три-п’ять, нижній рівень, це по-вашому навіть не селянин, а інородець якийсь, може навіть жид.

— О, жидівки — пристрасні! Ваню, в мене було декілька, скажу тобі, що...

— Ваша благородь! — подивився на нього, бо обурився, що така історія, а мені заважають.

— Вибач, Ваню, розповідай, — замахав руками Ліпський.

— Так ото дивлюся я на неї, геть закоханий, а вона плаче. Каже, що не може вибачити собі своїх злочинів.

— Ви хоч і не вимерлий вид і вас не охороняють, але все одно не можна ось так вламуватися до вас на планету і вбивати заради того, щоб тисячникам веселіше жилося. Я це тільки згодом зрозуміла. Добре, що відстань велика і мої думки важко читати, інакше мене б одразу знищили як зрадника.

— О Господи! Так ти чоловік чи жінка? — спитав я.

— Ну, у нас немає такого розподілу. Вже давно статеве розмноження замінено централізованим. А до того у нас взагалі три статі було. Але то не важливо. Важливо, щоб ти виконав моє прохання.

— Яке?

— Спочатку поцілував. От зі всією пристрастю, з якою зараз на мене дивишся. А потім убив.

— Ви ж кажете, що не можна вас убити!

— Застрелити не можна, а вбити — можна. Тільки треба знати як. Я покажу.

— Але для чого вам вмирати?

— Бо жити так далі я не хочу, щоб убивати вас. А інакше жити мені не дадуть, бо я з тих, хто не має права на власну долю, з тих, хто вимушений лише виконувати накази.

— О, я ж такий само, з посполитих, — зітхнув я. — Що накажуть, те й роблю.

— Тебе ж убивати не примушують.

— Ну, не примушують. — Я ж тоді не знав, що на війну мене відправлять.

— Ти, Ваню, той, пацифізм тут не розводь. Тут не інших убиваєш, а ворога, німчуру всяку, — нагадав Ліпський. — А бабам вірити не можна, бо доведуть до цугундеру.

— А я повірив. Мабуть, нанюхався, чи що. Запропонував їй начальство її покинути і жити самій по собі.

— Ваню, ну ти даєш! Це ж ти її до дезертирства схиляв! І як це так, без начальства? Без начальства

1 ... 123 124 125 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"