Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

До калюжі, що розтеклася по сухій землі, збіглися кури і качки, почали «ловити» швидкі струмочки. Сокіл махнув на них рукою, відганяючи, щоб не наїлися розбитого скла, проте птахи чхати на це хотіли.

– Тає, ви сядете попереду чи ззаду? – врешті здався він і повернувся до людських питань.

Я зміряла поглядом Ньельма, що розімлів на сонечку. Взагалі треба було повернутися в Гаївку… Але, пам'ятаючи досвід приїжджого детектива, я не поспішала лізти на рожен. Напевно, краще з кимось порадитись. Через відсутність Ферна вибір був невеликий: або Мела, або практиканти, або розшук. Останній варіант я збиралася розглянути лише в крайньому разі – з владою мені навряд чи вдалося б співпрацювати. Особливо з місцевою.

– Гей! – Я штовхнула чаклуна у плече. – Вставай. Ми їдемо.

– Куди? – Він сонно заморгав. – Почекай!

Кислі фізіономії Брена і Еньєра висловлювали загальне бажання не бачити Ньельма більше ніколи. Й чому я його розбудила? Залишила б тут, нічого б йому не сталося. Загроза з боку дракона – міф, і говорити нема про що. Проте страх чаклуна був справжнісіньким. Щось не дозволяло плюнути на аристократика й зайнятися своїми справами. Можливо, причина полягала в тому, що я ставала добрішою?

– А Гаївка? – Ньельм подивився на північ. – Ти ж збиралася…

– По-перше, вона на заході, – обірвала я. Так, збиралась! І що? Я не можу змінити думку? Ще й як можу! – По-друге, ти ж не хочеш зустріти скажену лисицю чи отруйного павука?

– Тут є отруйні павуки? – підскочив Заєць, що наче мав вуха скрізь і не пропускав жодного слова, особливо якщо воно його не стосувалося.

На обличчі Сокола майнув переляк, проте від зойку хлопець утримався.

Я не розвивала цю тему. Головне, ми з чаклуном зрозуміли одне одного. Зараз краще повернутися до Ялівця і все обміркувати.

Так, я хотіла порадитися з Мелою. Її ідеї найчастіше божевільні, але чомусь працюють.

На жаль, як це часто буває, плани порушилися миттєво. На виїзді з села ми помітили розлючений натовп, озброєний вилами, сокирами та рогатинами. Він мчав головною вулицею, кричав і голосив як за небіжчиком. Було це зовсім не потішно – блиск лез відбивав бажання сміятися.

– Вони женуться за нами? – Еньєр спробував втиснутись у дно воза. – Чому?!

Брен хльоснув коня, і віз заторохтів на камінні, наче складався з нічим не скріплених частин.

– Яка різниця? – пробурмотів Ньельм. – Причина та привід не завжди збігаються.

Його мудрий вислів потонув у шумі – селяни рухалися швидше, ніж навантажений віз.

– Душогубці! – долинуло цілком чітко. – Вбивці!

Здалося, чи кілька людей розмахували дохлими курами? Маячня якась… Хіба що птахи наклювалися сивухи з розбитої пляшки, а ми й тут винні? І відколи це від самогону помирають?!

«Вмирають. Від самогону з цим… який схожий на черевокрила, але не черевокрил… Як же його?» – виникла в пам'яті прочитана Медором лекція про дурманливі настоянки.

Проте Ашиш так не ризикував би. Він не мав причин шкодити практикантам. Принаймні я їх поки що не бачила.

Заєць зіщулився поміж мішками вівса, прихопленими для коня. Його маківка ледве виглядала, довгі ноги ніяк не бажали згинатися під потрібним кутом.

– Обережніше! – крикнув чаклун дратівливо. – Ти мене виштовхнеш!

На підтвердження його слів корзина з фруктами, що стояла скраю, хитнулась і перекинулася на курну дорогу.

– Заспокойся! – гаркнув Ньельм, підштовхуючи мішок з крупою ближче до центру. – З глузду з’їхав? Це лиш юрба, а не дракон!

– Юрба гірша за дракона. Тримайтеся міцніше, – пропихкав Заєць, підлазячи під сидіння кучера.

«Він боїться, що почнуть стріляти?» – здивувалась я.

Потім у мене влучив перший камінь. Я закричала, налякавши Еньєра до напівсмерті. Він наче зменшився, спробував обернутися до переслідувачів обличчям. Підчепив плечима лавку, і Брен, випустивши віжки, скотився на мішки.

Кінь, як за наказом, сповільнив хід.

– Вйо!  – Сокіл борсався серед покупок, смішно задираючи ноги, і не мав жодних шансів вплинути на швидкість. – Вйо!

Натовп наблизився на відстань, достатню для прицільного кидання камінням. Ньельм прикрився ящиком із солониною, Заєць і носа не показував з-за мішків.

– Впіймав! – зрадів Брен, хапаючи віжки. – Є!

Важкий камінь тюкнув його якраз поміж лопаток.

Зізнаюсь одразу: у мене немає бажання геройствувати. Не тому, що зазвичай легенди закінчуються на сумній ноті, а романи, де герої «жили довго та щасливо», вважаються низькопробною літературою. Просто я боягузка. У мене добре розвинений інстинкт самозбереження. Я не лізу, куди не просять. Вибираю уникати проблем, а не боротися з ними. Такий характер, нічого не вдієш. То з якого ж переляку я поперлася на перекладину візника?!

Черговий камінь влучив у коня. Той рвонув уперед, натовп заулюлюкав…

Еньєр висунувся подивитись, що відбувається і чи не час складати заповіт. Його плечі знову зачепили лавку.